Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

За півтора кілометри до лагуни щезли останні ріденькі жмутки трави, що стриміли з потрісканого ґрунту, а в землі почали з’являтися білі вкраплення — сіль. Тимур і Ріно оминули Баррос-Неґрос із півночі та рушили в напрямку норд-норд-вест. Їм досить швидко вдалося проїхати наступні десять кілометрів, після яких шлях перегородила ще одна лагуна, дещо менша за попередню, — лагуна Тебінкуінче. Лагуну Баррос-Неґрос і Тимур, і велетень слабко пам’ятали, зате Тебінкуінче миттю впізнали всі, крім, звісно, Джеймі.

— Ми майже на місці, — Тимур кректав від напруження, переносячи мопед через чергову розколину в просякнутому сіллю ґрунті.

— Так, — Лаура не могла відірвати очей від горизонту на півночі, — раніше звідси ми б їх уже бачили.

Джеймі Макака насуплено спостерігав за трьома ґрінґо, які, попри спеку, обмежені запаси палива та повну відсутність води, раптово збуджено залопотіли. Карлик здогадався, що вони наближаються до мети своєї подорожі, хоча втіхи від того не відчував. Навпаки, інтуїція підказувала коротуну, що нічого доброго на нього там не очікує.

Приблизно через п’ятнадцять хвилин Тимур Коршак зупинив свій мопед, зліз із сидіння та став посеред пустелі, повернувшись на північ і впершись руками в боки. Лаура, Джеймі та Ріно обступили його зусібіч.

— І що? — кашлянув ґевал. Його губи чи то ворушилися, чи то подриґували, однак схоже, що Ріно не помічав цього.

Навкруги простягалася одноманітна солончакова пустеля. Далеко праворуч над горизонтом здіймалися в небо Анди. Зліва пустеля тягнулася аж до небокраю та немовби зісковзувала за горизонт, прослизала під вилинялу ковдру неба. Попереду, не так далеко від того місця, де стовбичив українець, невибагливий ландшафт поступався місцем похмурим громаддям, які виповзали із землі і з такої відстані нагадували кам’яні скелі, хоча насправді складалися зі значно більш крихких осадових порід.

— Долина Смерті, — зачаровано прошепотів Тимур, мружачись від яскравого сонця.

— Ніколи не думав, що повернешся сюди, фелла, — фраза прозвучала як запитання, хоча насправді Ріно не запитував.

Лаура озирнулась:

— Мені здається, ми проїхали згарище.

— Вона тут, — не підвищуючи голосу, проказав Тимур. Його очі почали сльозитися, але він не відводив погляду від Долини Смерті.

— Тоді де згарище?

Тимур нарешті опустив очі, відійшов від того місця, де стояли Ріно, Джеймі та Лаура, присів навпочіпки й узявся голими руками розгортати суху та крихку від солі землю. Психіатр наблизилася та зупинилася позаду нього.

— Ти… о… — вона побачила, як пальці Тимура за щось зачепилися.

Чоловік видобув із ґрунту темний продовгуватий предмет, обтрусив його від піску та простягнув їй. Жінка роззявила рота, торкнулася гладенької поверхні пальцями, проте не взяла його до рук. Вона впізнала один із керамічних ізоляторів електричного загородження навколо колишньої «NGF Lab».

— Лабораторія під нами, — неголосно ствердив українець.

— Бляха, — не знати чого проскрипів здоровань.

П’ятниця, 23 січня, 09:51 (UTC –5)

Аеропорт генерала Мануеля Серрано

Мачала, Еквадор

Якби не довжина та достатня для приземлення літаків ширина, злітна смуга аеропорту Мачали нічим не відрізнялася б від будь-якої з вулиць міста. Смуга пролягала через житловий квартал, на її нерівному асфальтовому покритті не знайшлося жодної лінії розмітки, не кажучи вже про номери на торцях. Пізніше Ліза Торнтон виявила, що Google Maps навіть позначав смугу як вулицю — трикілометрову вулицю без назви. Ліворуч від брудно-сірого полотна (якщо заходити на посадку з південного сходу) простягалася ділянка вільної землі шириною трохи більше ніж сотня метрів, де-не-де заросла травою, за якою починалися ряди невисоких і вбогих житлових будинків. Справа попід самою смугою тягнулася загорожа з бетонних блоків, у якій повалених блоків було більше ніж тих, що ще трималися вертикально; а відразу за нею височіли такі ж самі, брудні та нужденні, халабуди. Проте найбільше шокувало американців те, що на південно-східний торець злітної смуги можна було без проблем заїхати з проспекту Колона Тиноко, а північно-західний торець упирався (!) в авеню де лас Пальмерас. Ніяких загороджень, шлагбаумів чи хоча б попереджень, що попереду аеропорт.

Диспетчерської вишки не було передбачено взагалі. Пілоти приземляли літаки у візуальному режимі, а дозвіл на посадку отримували з Ґуаякіля.