Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

— І не забудь свій червоний клоунський ніс.

Блондин розтягнув тонкі губи в широкій презирливій усмішці:

— Ага, моя люба. Обов’язково. Як у Пеннівайза.

П’ятниця, 23 січня, 07:44 (UTC –4)

Пустеля Атакама, Чилі

Просувалися на південь повільно. Приблизно за годину після старту із Сан-Педро Тимур серйозно замислився над тим, що пішки вони могли дійти до руїн швидше. По-перше, трасу № 23, яка тягнеться від Сан-Педро на південь, а через півсотні кілометрів поступово завертає на схід, у гори, до аргентинського кордону, майже повністю засипало піском. Вони витратили годину на те, щоб від’їхати від Сан-Педро на якихось десять кілометрів, і за цей час шість разів зупинялися, оскільки покремсане тріщинами шосе просто зникало під піском. У такі моменти Ріно та Тимур залишали скутери та сунули вперед, по кісточки провалюючись у пісок, шукаючи місце, де траса вигулькувала на поверхню. Натрапивши на продовження шосе, вони поверталися по Лауру та Джеймі. По-друге, заважав туман. Віддаляючись у пошуках дороги, чоловіки втрачали з поля зору француженку та коротуна, які зоставалися біля скутерів. Звісно, вони постійно перегукувалися, сигналізуючи, що все гаразд, але це не дуже допомагало, позаяк на відстані більшій за сто метрів звуки деформувалися, мряковина спотворювала їх, і здавалося, наче голоси линуть звідусіль.

Усі нервували. Навіть Джеймі, який благополучно проспав нічний напад, дивлячись на преподобного з міцно стиснутими губами, наморщеним лобом і недобрим блиском в очах, відчував мульке занепокоєння.

Щоправда, нічого особливого не сталося. Якщо не зважати на те, що таблетки Ріно подіяли. Під час однієї із зупинок, коли дорога вкотре пірнула під пісок, Джеймі несподівано шустро зіскочив зі скутера та зашкутильгав у туман.

— Альо, аміґо, ти куди? — насупився велетень.

Макака обернувся, кисло посміхнувся, погладив лівою рукою живіт, а тоді скривився.

— Валяй, фелла, — Ріно.

— Куди він? — запитав Тимур.

— Завершити те, що не завершив зранку…

Знадобилася ще година, щоб досягти розваленої придорожньої станції Токонао. На шлях, який п’ять років тому займав двадцять хвилин, тепер згаяли дві години.

На протилежному боці дороги, навпроти однієї з погризених вітром будівель Токонао, від траси № 23 відходила ґрунтовка. Петляючи між невисокими пагорками, вона простягалася на південний захід. П’ять років дорогою ніхто не користувався, і вона заросла купчастими, схожими на бурих дикобразів, клубками сухої трави, а наїжджені колії розгладилися, місцями повністю злившись із пустельною поверхнею.

— Ми так заблукаємо, — промовила на вухо Тимуру Лаура, коли вони збочили з траси на ґрунт.

Чоловік і сам усвідомив, що без сонця за спиною вони далеко не доберуться. Він зупинив «Хонду» та вимкнув двигун. Ріно вчинив так само.

— Хороший був план, — прогудів Ґроббелаар, промацуючи очима туман. Вони віддалилися від дороги не більше ніж на півсотні метрів, а рештки придорожньої станції вже зникли в імлі.

— Почекаємо, доки не сяде туман, — сказав Тимур.

Несподівано українець помітив, що Джеймі, зісковзнувши з колін Ґроббелаара на пісок, намагається щось на мигах показати ґевалу.

— Ріно, він хоче щось тобі сказати.

Південноафриканець перевів погляд на Макаку, скупчив брови. Джеймі знову кисло посміхнувся, погладив себе по животі та тицьнув рукою в пустелю. Ріно, як міг, приязно, майже по-батьківськи посміхнувся і кивнув, безмовно демонструючи, що все розуміє. Коротун кивнув у відповідь і задріботів геть, не віддаляючись, а наче провалюючись у туман.

— Що з ним? — запитав Тимур. — Ми ж нічого не їли вже майже добу.

Ріно вдав, що не почув запитання.

Спливла година, перш ніж туман під пекучими променями розсмоктався достатньо, щоб Ріно та Тимур змогли повернутися на ґрунтовку, не ризикуючи збитися зі шляху. Вони рушили на південний захід. Скутери тряслися та підскакували на нерівностях пустельної поверхні. Подекуди доводилося зупинятися та кількадесят метрів фактично нести їх на руках (Джеймі та Лаура тягли лопати та наплічники з речами і водою), проте затримки не були тривалими, і таким чином удавалося зекономити пальне.

Ґрунтовка поступово немовби вицвітала, доки взагалі не зникла, і перед подорожніми розстелилася одноманітна, де-не-де посічена неглибокими западинами та проколота рваними виступами, поверхня Атаками. На щастя, на той момент потреба в дорозі відпала. Лаура, а за нею і Тимур із Ріно помітили сонячні спалахи на гладкому, наче дзеркало, плесі лагуни Баррос-Неґрос. До руїн лабораторного комплексу залишалося не більше ніж 15 кілометрів.