Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

— Коли ми зможемо вилетіти?

— Ти впевнена, що вантажівка прямує в Атакаму?

— Джонні, — Ліза додала металу в голос, — я запитую, коли ми зможемо вилетіти до Калами?

Чоловік зітхнув:

— Години за чотири, не раніше.

— Що ти сказав? — Ліза вистромила голову з ванної, брови з’їхались на переніссі.

— Ми не маємо літака напоготові в Мачалі. Якщо мені не зраджує пам’ять, найближчий військовий C-37A [95] C-37A — пасажирський літак, виготовлений американською компанією «Gulfstream Aerospace» для потреб американської армії та спецслужб. Призначений для перевезення від 14 до 19 пасажирів на відстань до 11 тисяч кілометрів. C-37A розроблено на основі цивільного бізнес-літака «Gulfstream V». в Панамі. Від Панами до Еквадору летіти приблизно дві години, плюс — година на підготовку до польоту, плюс…

— Добре, добре! — зупинила його Ліза. — Владнай це. Через чотири години я хочу бачити «Gulfstream» в аеропорту Мачали повністю заправленим і готовим летіти до Калами, — голова сховалась, але за мить з’явилася знову. — І в нас під рукою немає ніякої групи швидкого реагування?

Джонні Лонґбоу іронічно посміхнувся.

— А, о’кей, я зрозуміла, ми і є група швидкого реагування, — блондин продовжував, розкинувши руки, напівлежати в кріслі, через що Ліза Джин Торнтон підвищила голос: — Ти чого розсівся? Викликай літак.

Джонні без поспіху підвівся, сунув ноги в білі готельні капці.

— Нас тут лише шестеро, Ліззі, — втупившись у килим перед носками капців, зауважив чоловік, — їх більше, вони озброєні, кілька годин тому вони поклали вісім еквадорських солдатів.

— Ти боїшся? — скривилася жінка.

— Я не хочу квапитись.

— Якщо ми не поквапимось, ці вилупки слідом за еквадорськими солдатами спровадять на той світ людей, які, напевно, єдині на цьому континенті здатні пояснити, що за чортівня відбувається в Еквадорі протягом останніх тижнів.

Блондин рушив до виходу з номера. Біля дверей у кишені його шортів пілікнув телефон. Узявшись за ручку, він дістав мобілку та зиркнув на екран.

— От тобі й відповідь, — голосно проказав він.

— Що? — Ліза зачинилася у ванній, але ще не вмикала воду, а тому добре чула все, що говорить її напарник.

— Нове повідомлення від АНБ: згідно з даними еквадорської розвідки Сліпий, який вів ходу від Ґуаякіля, зник. Його немає в натовпі «сутінкових», що зупинився на трасі № 25.

— Я не сумнівалася, Джонні, — долинуло з ванни, — я й так знала, що це вони.

П’ятниця, 23 січня, 06:50 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Краплі туману осідали на шкіру. Хоча, на думку Тимура, нічого приємного в тому не було. Чоловік, зціпившись, вертів головою, очікуючи, що першої-ліпшої миті з густого, наче вата, туману на нього щось кинеться, і безперестану прокручуючи в голові запитання: звідки в пустелі взявся такий туман?

— Я готова, — повідомила Лаура, вмощуючись за спиною українця.

Останнім хатину полишив Джеймі Макака. Усе ще суплячись, він заліз на «Vespa» та прилаштував свій наплічник у себе на колінах. Ріно, який від пробудження не випускав із рук лопати, підступив до скутера.

— То який у нас план? — зронив Тимур.

Ґроббелаар підняв брову. Він мав намір запитати те ж саме, якби Тимур його не випередив.

— Ми можемо поїхати навпростець через Долину Смерті, — почав Ріно. То був найкоротший шлях від Сан-Педро до руїн «NGF Lab»: одна з розколин Valle de la Muerte завертала на південь і виходила на плато, на якому колись звели лабораторію. — Але боюсь, що в такому разі більшу частину дороги ми тягнутимемо мопеди на своїх горбах. Крім того, — здоровань облизнув губи, — ми майже напевно заблукаємо в такому тумані.

«Для чого ми взагалі сюди припхалися?» — вкотре дорікнула собі француженка.

— Пригадуєш, як під час нічної вилазки 2009-го ми прямували на південь від лабораторії? — наморщив лоба Тимур. — А потім курнули на схід і вибралися на трасу.

— Так.

— Давай спробуємо у зворотному напрямку, — запропонував українець. — Спочатку трасою на південь, а потім — через солончаки до «NGF Lab». Там рівнина, пустеля полога, я думаю, нам удасться проїхати на скутерах.

Ріно задумливо подивився на вулицю, що, вигинаючись, тягнулася на південь і зникала в тумані.

— Це якщо згадаємо, де треба з’їжджати з траси.

Тимур ще дужче зморщився:

— На шосе була придорожна станція. Токонао чи якось так.

— Ага, Токонао, — погодився Ґроббелаар.

— Ми досягнемо станції, далі — ґрунтовками на захід до найближчої лагуни, а звідти — на північ до лабораторії.