Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

Тимур метнувся до Ґроббелаара.

— Ріно… — поторсав велетня за плече. Після першого доторку здоровань розплющив очі. — Вставай.

Ґевал зміряв поглядом українця та насупився.

— Чуєш? — Тимур підняв вказівний палець.

— А-а-а-хе… Е-е-е… о-ох-х…

— Що це? — негучно запитав преподобний.

Тимур знизав плечима. Ріно підвівся та крізь зуби наказав:

— Візьми лопату.

Зі спальні вигулькнула Лаура Дюпре.

— Ти теж почула? — кинув на неї погляд Тимур.

— Так. Це за південною стіною?

— Ага.

— Хто там?

— Ми не знаємо.

— Джеймі немає, — сказала психіатр, зазирнувши до другої спальні.

— Що? — синхронно вигукнули Тимур і Ріно.

— Постіль порожня. Карлик кудись зник.

Преподобний перевів погляд на українця:

— Думаєш, це він?

Замість відповісти Тимур лише нервово облизав губи.

Із лопатами напоготові Ріно та Тимур висковзнули надвір і почали обходити будинок. Лаура не відставала — не так від бажання виявити, хто стогне, як через страх залишатися в будівлі на самоті.

— Це що, туман? — зронила француженка.

— Цить! — шикнув на неї Тимур.

Ґевал крокував попереду. Він обігнув вітальню, після чого, притискаючись до стіни спальні, де провів першу половину ночі Тимур, почав наближатися до рогу будинку. Тимур ішов слідом на відстані трьох кроків від преподобного. Лаура перелякано крутила головою, побоюючись, що в такому тумані їх можуть заскочити зненацька з будь-якого боку.

Біля самого рогу постало очевидним, що стогони чути з-під південної стіни та що стогне Джеймі. «Це він», — озирнувшись, щоб Тимур міг бачити його обличчя, беззвучно, лише губами мовив Ріно. Тимур кивнув і набрав у груди побільше повітря, налаштовуючись побачити розпанахане тільце коротуна.

Ріно Ґроббелаар несподівано (навіть для Тимура) вискочив з-за рогу та замахнувся лопатою. Наступної секунди крик, що зароджувався в бочкоподібних грудях велетня, стих, а гостре лезо лопати опустилося. Натомість пролунало обурене верещання Джеймі.

Тимур із Лаурою вистромили голови з-за стіни й уздріли коротуна, який, плутаючись у спущених штанах, відбігав від будинку.

— Що це з ним? — витріщився українець.

— У карлика запор, — відвів очі Ріно.

Джеймі Макака спинився біля паркану сусіднього подвір’я, сяк-так натягнув штани й обернувся. Його обличчя палало, немов призахідне сонце у вітряний день. Здавалося, навіть маківка почервоніла. Карлик роздратовано лементував:

— Jódanse, idiotas! Estoy cagando! Váyanse al demonio de aquí y déjenme cagar! [93] Ідіть ви на хрін, придурки! Я какаю! Забирайтеся під три чорти та дайте людині нормально посрати! (ісп.)

Преподобний винувато опустив голову та двічі копнув лопатою потемнілий від вологи ґрунт, з таким виглядом, наче саме для цього вийшов із будинку, після чого крутнувся на місці та заштовхав Тимура і Лауру назад за виступ стіни. Вони повернулися до будинку. Лаура пішла збирати речі; Тимур і Ріно викотили скутери надвір.

— Чого вилупився? — наїжачився здоровань, піймавши тоскний погляд українця.

— Їсти хочеться, — Тимур зітхнув та інстинктивно погладив рукою живіт.

Обираючи між біфштексом із кров’ю та кількома годинами сну у звукоізольованій кімнаті з важкими чорними шторами, Ріно обрав би сон. Преподобний нічого не відповів, подав Тимуру пляшку з водою, мовляв, ні в чому собі не відмовляй, фелла, наїдайся, а тоді, прискалившись, зиркнув на південь і дивився довго, дуже довго, так, наче сподівався своїм поглядом випалити тунель у тумані.

— Треба їхати, — зрештою підсумував він. — Будемо сподіватися, що туман розсіється після сходу сонця, інакше ми перетворимося на мумії, поки знайдемо «NGF Lab». Але вшиватися звідси треба в будь-якому разі.

Тимур кивнув. Умовляти його не було потреби.

Вхідні двері будинку прочинилися, і на ґанок прослизнула Лаура з наплічником. Одночасно з-за рогу з’явився Джеймі. Ні на кого не звертаючи уваги, задерши голову з ображено випнутим підборіддям, карлик гордовито продефілював повз Ріно та Тимура і зник у вітальні. Преподобний провів його співчутливим поглядом, а тоді, ляснувши долонею по кишені сорочки, сказав:

— Я зараз, — і зник за Макакою в будинку.

Ґевал нагнав коротуна посеред вітальні.

— Ей, Джеймі, — знічено гукнув він.

Карлик зупинився.

— Пробач, що налякали тебе зранку. Придурки ми такі. Я думав, тебе там хтось доїдає вже, а виявилось, — Ріно зітхнув. — Ти, мабуть, так і не… ну… — здоровань ще дужче зніяковів, — я знаю, як воно буває, повір, я сам не молодий. Іноді здається, мовби не гівняшку, а підводний човен із себе видавлюєш… Словом, тримай, — південноафриканець розстебнув одну з кишень сорочки та дістав звідти пластинку з пігулками.