Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

Причини метеорологічного катаклізму крилися в аномальному, навіть як для літа, потеплінні води у південній частині Тихого океану. Через одинадцять днів після нового року холодна течія Гумбольдта — потужна поверхнева тихоокеанська течія, яка є відгалуженням Антарктичної циркумполярної течії, що рухається з півдня на північ уздовж берегів Перу й Чилі та температура якої не сягає вище ніж 20 °C, — чомусь перетворилася на теплу течію Гумбольдта. За чотири тисячі кілометрів на південь від екватора температура води неочікувано підскочила до +26,5 °C. Безпосереднім наслідком потепління були кілька хмарних і вітряних днів у чилійських містах Антофагаста, Ла-Серена, Кальдера, Чаньяраль, Токопійя, а також серія шквалів, які впродовж двох тижнів не менше ніж десять разів накидалися на західне узбережжя країни. Загалом аномалія нагадувала феномен Ель-Ніньйо в Еквадорі, за винятком того, що ніхто ніколи не чув про Ель-Ніньйо на такій відстані від екватора.

Ще один результат потепління течії Гумбольдта — колосальна кількість вологи, яка потрапила в повітря в яку вітер поніс на схід, углиб американського континенту. Ввечері 22 січня насичений водяною парою атмосферний фронт досягнув Сан-Педро. До півночі це ніяк не виявилося. Відносна вологість із 25 % (що норма для Атаками) підскочила до 85 %, повітря стало м’якшим, а температура, яка, як правило, різко падала після заходу сонця, впродовж кількох годин трималася незмінною. Та, попри насичення вологою, хмар не виднілося, повітря стояло прозорим і не могло перешкодити радіаційному охолодженню пустелі. Тепло відходило в чорноту ночі, температура поверхні знижувалася, а з нею охолоджувалося вологе повітря. О пів на п’яту ранку 23 січня температура опустилася нижче від точки роси, та пара, що містилася в повітрі, почала конденсуватися. Легка передсвітанкова димка траплялася в Атакамі раніше, раз чи два на рік, проте завжди розсіювалася в холодній височині до сходу сонця. Так, напевно, трапилося б і цього разу, якби не феноменально велика кількість принесеної від океану вологи, а також зумовлена вже згаданим потеплінням течії Гумбольдта температурна інверсія. Зазвичай температура зменшується з висотою. Інверсія в метеорології — це аномальний, тобто не такий, як завжди, характер зміни температури повітря залежно від висоти. Загалом терміном «температурна інверсія» позначають наявність у верхніх шарах атмосфери стабільного та теплого пласту повітря, який притискає до землі холодніший пласт. Якраз такий шар, значно тепліший за вистигле повітря над поверхнею пустелі, товстою ковдрою накрив центральну частину Атаками, не даючи сконденсованій біля землі волозі підніматися та розсіюватись. Кількість завислих у повітрі сконденсованих крапель неухильно збільшувалася, і через півгодини до світанку селище Сан-Педро-де-Атакама вперше за багато сотень років укутав густий і сірий, неначе намокла після дощу грудка павутиння, туман. Видимість не перевищувала двадцяти метрів.

П’ятниця, 23 січня, 06:29 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Незважаючи на пережитий переляк і побоювання, що нічний візитер, який ховався під вікном кімнати, де спала Лаура, може повернутися, за п’ять хвилин до шостої ранку Тимур закуняв. Чоловік розумів, що мусить пильнувати вхід із вулиці, проте впродовж останніх чотирьох годин знадвору не долинало жодного підозрілого звуку, та зрештою втома взяла своє: повіки опустилися, і Тимур вирубився. На лихо, Ріно Ґроббелаар, який, так уже склалося, протягом доби ні разу не склепив очей, за чверть до шостої також заснув, звісивши голову на груди. Через це і південноафриканець, і українець проґавили Джеймі, який позіхаючи та тручи заспані очі, прошкутильгав крізь вітальню та вислизнув на вулицю.

Тимура розбудили тихі стогони та покректування, які вчувалися знадвору. Він зціпився й напружив живіт ще до того, як розплющити очі. Секунду чоловік пожирав очима півтемряву вітальні, женучи геть надокучливі думки про гарячий сніданок, потім глипнув на Ріно. Ґевал, роззявивши рота, розмірено сопів. Наступної миті Тимур повернув голову й утупився у вікно, що виходило на південь. За шибою з щільної, немов вата, сірості випливала частина засипаної піском вулички та вимальовувалися невиразні обриси сусідньої будівлі. Тимур кліпнув, потер пальцями очі, не одразу збагнувши, що сталося. Він підвівся, підступив до вікна та лише тоді осягнув, що на Сан-Педро опустився туман. Сонце ще не зійшло; Тимур подивився на годинник: 6:30, коли знову вловив надсадний стогін, що протискувався крізь стіни. Отже, йому не приверзлося. Чоловік несамохіть відступив від вікна. Спиною пробігли мурашки, а відчуття голоду миттєво відійшло на другий план. Тимур прислухався. Стогони то затихали, то посилювалися, але не припинялися. Він не міг сказати, з якої відстані вони долітають (туман, наче тісто, заковтував звуки), хоч і здогадувався, хто б не видавав те слабке схлипування, він знаходиться поряд із будинком.