Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

Сечовий міхур нагадав про себе пекучим свербінням. Опустивши голову, українець почовгав за ріг будинку. Надворі було темно та моторошно, проте не настільки, щоб відливати просто перед ґанком, під дверима, за яким куняв Ріно Ґроббелаар.

Тимур завернув за ріг, і раптово навіть кволе світло від зір відступило. Під північною стіною прохолодна чорнота заковтнула Тимура. Стіна тягнулася на схід, потім під прямим кутом завертала на північ. За кілька кроків від місця, де вона обривалася, височів чи то наполовину розвалений, чи то недобудований паркан сусіднього двору. Виходило, що стіни напирали на Тимура з трьох боків, ущільнюючи й без того липку, наче нафта, темряву. Відразу за рогом знаходилося вікно, і то немаленьке — якраз у тій кімнаті, де спала Лаура Дюпре, — але світла з нього не надходило, й у пітьмі воно цілковито зливалося зі стіною. Темрява була настільки густою, що Тимур заледве бачив далі ліктя на випростаній уперед себе руці.

Притримуючись долонею за стіну, чоловік підійшов до кутка, в якому пітьма здавалася найщільнішою, і почав справляти нужду.

Під цівкою сечі захрускотів пісок. Тимур примружився та поводив струминою з одного боку в другий. Від холоду тілом тричі прокотилися дрижаки, через що чоловік не відразу вловив, що звук змінюється залежно від того, куди він дзюрить. Радше з цікавості, ніж через острах, він провів струменем справа наліво. Хрускотіння піску на коротку мить поступилося місцем незрозумілому хляпанню, після чого струмінь знову затріскотів об суху землю. Тимур насторожився. Він відчував, що сечі залишається якраз на один «прохід», і поспіхом скерував цівку назад, зліва направо. Звук повторився: хрускіт, хрускіт, хляп-хляп-хляп , а тоді — знову хрускіт. Волосся на руках і ногах здибилося, і цього разу не від нічного холоду. Звук вчувався вогкий, м’який, геть не схожий на хлюпання рідини об неживу поверхню. Хляпало об плоть.

Тимур широко розплющив очі та нахилився. Член утягнувся, а яйця від страху стали твердими, немов алмазні самородки.

Дві ступні . Дві голі ступні. Все, як має бути, — ліва та права, почорнілі від бруду, зашкарублі, із кошмарними потрісканими нігтями та мокрі від сечі. Поза всяким сумнівом — дві людські ступні. Тимур рвучко випростався. За той час, поки він знаходився у П-подібній ніші поміж стіною будинку та парканом сусіднього двору, очі трохи призвичаїлися до пітьми, і чоловік несподівано чітко розрізнив людський силует у кутку. І то не був витвір зацькованої небезпеками уяви чи марево, що зачаїлося в мозку після сну. У кутку, за півтора кроки від Тимура, хтось стояв. І дивився на Тимура темними, як ніч, очима.

Від стравоходу до кишок неначе потік напалму прокотився. Тимур хапнув ротом повітря та несамовито заволав:

— РІ-І-ІНО-О-О-О-О-О-О!!!

П’ятниця, 23 січня, 00:36 (UTC –5)

Перехрестя траси № 59 та регіональної дороги № 584

Півкілометра на південь від Пасахе, Еквадор

На мосту через річку Хубонес, що за півкілометра на північ від Пасахе, містечка в низинній частині еквадорської провінції Ель-Оро з населенням 121 тисяча людей, знаходився потужно укріплений блокпост еквадорської армії, через що бійці 1-ї піхотної бригади «Ель-Оро», виставлені на перехресті траси № 59 із регіональною дорогою № 584 (тобто на півдні, за містом), почувалися спокійно.

Контрольні пункти на в’їзді та виїзді з Пасахе встановили пізно ввечері 21 січня, коли остаточно стало зрозуміло, що кількасот жителів Ґуаякіля, які, нехтуючи оголошеним у місті надзвичайним станом, прокралися повз блокпости на виїздах із наводненої військами «фінансової столиці» та попрямували на південь країни.

Насправді солдатам 1-ї бригади, які байдикували, граючи в карти та передивляючись порнофільми на ноутбуці старшого сержанта Еміліано Кіко, слід було б поворушити мізками та бути обережнішими. Особливо зважаючи на те, що ці кількасот таємничих «ґуаякільських паломників», усупереч тому, що обидва великі мости, які дозволяли дістатися з Ґуаякіля до траси № 25 (перший — через Ріо-Ґуаяс у районі міста Дурóн, другий — через Ріо-Бабаойо, на десять кілометрів північніше), було наглухо перекрито, впродовж кількох годин примудрилися, хто на човнах, хто вплав, відпочиваючи на острові Сантай, вибратися з Ґуаякіля та згуртуватися далеко за містом, на перехресті трас № 25 та № 40, що більш важливо, далеко за військовими постами , які мали на меті не випустити їх із Ґуаякіля.