Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

— Як щодо будинку, який оглядав ти? — пробелькотіла психіатр. Її не так цікавив той будинок, як муляло бажання вийти на вулицю.

— Не знаю, там теж темно. Я не дивився на стіни.

Вони швидко вискочили надвір, затрималися на кілька секунд, щоб подихати чистим повітрям і заспокоїти Джеймі, який цокотів зубами від холоду та щось обурено белькотів іспанською, дорікаючи, що їм не варто залишатися на ніч у такому місці; після чого пірнули у двоповерховий будинок на протилежному боці вулиці.

Усередині виявився ще більший гармидер і хаос, ніж у будівлі з чорними колами й імпресіоністською примарою на стелі, так само розбитий посуд і купа обгорток від їжі, зате тут не дошкуляв ядучий сморід. Більшість віконних рам була без шибок, через що кімнати першого поверху засипало піском.

Нишпорячи в кімнаті, яка колись слугувала спальнею, перечіпляючись через стільці та струхнявілі рештки подушок і ковдр, Тимур швидко знайшов те, що вони шукали. Чоловік став на широке дерев’яне бильце та, задля збереження рівноваги вимахуючи правицею, ліву руку із затиснутим між указівним і великим пальцями телефоном підніс до стелі.

— Є, — без особливої радості оголосив він.

Спершу чоловік помітив нерівний чорний кружечок у центрі стелі, неподалік від місця, де висіла лампа. Круг розташовувався в центрі білого клаптя із зубчатими краями, із якого під прямими кутами вистрілювали тонкі білі промені, що тяглися до стін, формуючи білий хрест. Решта малюнка ховалася в пітьмі.

За кілька секунд до спальні забігла Лаура, подала Тимуру свій смартфон, який давав змогу висвітлити більшу частину стелі. І чоловік збагнув, що та ділянка зображення, яка попервах здалася йому темною через нестачу світла, насправді густо замальована сажею. Насичена вугільна чорнота розпливалася в усі боки, обриваючись візерунками, схожими чи то на паморозь на склі, чи то на річкові русла, сфотографовані з висоти пташиного польоту. А також на контури з гальки, які обрамляли стежку, що вела до колодязя на півночі Сан-Педро.

Тимур, не опускаючи рук із телефонами, зістрибнув із бильця та спробував охопити оком одразу все зображення. Воно було розмитим, грубуватим, однак усе ж упізнаваним. Особливо білий хрест із кружальцем посередині.

Фрактал. Тепер уже без сумнівів.

— Я так і знав, — просичав він.

— Що?

— Це Мандельброт. Множина Мандельброта [91] Множина Мандельброта — математична множина на комплексній площині, описувана формулою z  z2 + c (де z — комплексне число), графічно є вражаючим складністю та красою фракталом. Названа на честь Бенуа Мандельброта (1924–2010), французького й американського математика, якого вважають творцем і популяризатором фрактальної геометрії. . Це те, що психоістота вимагала у Вадима Хорта, ті самі малюнки, які ми показували малюкам із даху головного корпусу «NGF Lab» 2009-го. За колодязем, у тому місці, де я перечепився й упав, схоже зображення викладено маленькими камінцями.

— Не може бути, — Лаура витріщалася на стелю, усвідомлювала, що Тимур має рацію, та все одно не могла повірити.

— Поглянь на краї малюнка. Його точно намалювали після того, як селище збезлюдніло. Я сумніваюся, що хтось хотів би засинати, маючи перед очима ось це.

Із сусідньої кімнати долинув напружений голос Ріно Ґроббелаара:

— Підійдіть сюди, — ґевал силкувався говорити стримано та відсторонено, але йому це відверто не вдавалося.

Світячи собі під ноги, українець і француженка пройшли до коридору. Здоровань, перехилившись через перила сходів, що вели на другий поверх будинку, важко дихав і водив рукою перед стіною, частково закритою верхнім маршем.

— Дивіться.

У немічній латці світла від телефону на гладенькій вапняковій стіні проступив дивний малюнок — щось схоже на вигонисті безлисті дерева, що тягнуться у височінь. Як і всі інші, зроблений сажею.

— Мені страшно, — не стрималася Лаура.

— Схоже на дерева, — невпевнено проказав Ріно.

— Дерева — теж фрактали, — відгукнувся Тимур.

Лаура раптом відчула, як горло стискається, не пропускаючи в груди повітря, а живіт роздирають пазурі страху. Жінці стало тісно в неширокій сходовій шахті, а будинок почав здаватися пасткою.