Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

«Господи, що це? Скільки часу потрібно, щоб викласти все це?..»

— Ти чого розлігся? — голос преподобного, хоч і звучав звіддаля, батогом хльоснув над вухами. — Вставай! Підводься мерщій! Нам треба повертатися.

Тимур скочив на ноги. Джеймі Макака давно обігнав Лауру Дюпре та якимось дивом наздоганяв Ріно Ґроббелаара. Француженка не побігла далі, стояла, чекала та прошивала поглядом Тимура. Сутінки розмивали її очі, а тому ввижалося, що за скельцями окулярів глибочіє пустота.

— Усе гаразд? — стурбовано запитала вона.

Тимур зиркнув собі під ноги. Із висоти людського зросту, якщо не розрізняти дрібні, регулярно повторювані деталі, розсип камінців виглядав цілком природно. Така ж сіра, як і сланці та підсмажені на сонці вапнякові бескиди, галька не виділялася на тлі пустельного ґрунту. Але варто було лише трохи нахилитися — і фрактальний контур проступав у всій красі.

— Нам треба повертатися, — він повторив слова Ґроббелаара, схопив Лауру за руку та помчав за ґевалом.

Скидалося на те, що вони не самі в Сан-Педро.

Четвер, 22 січня, 20:55 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Мопеди стояли на місці. Цілі та неушкоджені, без жодних підозрілих слідів на піску довкола них. Ріно, Лаура та Тимур відсапувалися. Макака, розкинувши короткі руки, лежав горілиць на землі неподалік і тихенько постогнував.

— Ми нікуди не поїдемо вночі, — понуро зиркаючи спідлоба, сказав преподобний.

— Сліди зовсім свіжі, — Тимур відчайдушно намагався заперечити, хоча сам розумів, що його аргументи беззмістовні. Мандрувати на мопедах пустелею, та ще й посеред ночі, — це самогубство. А отже, доведеться залишатися в Сан-Педро.

— Так, хтось голіруч вирив ту яму та час від часу приходить до неї на… на водопій чи щось таке, — погодився Ріно. — Це погані новини. Хороші новини: він босий, він важить не більше ніж шістдесят кілограмів і основне — він один.

— Ти впевнений? — Тимур руками стискав кермо свого «Хобіта» так, наче боявся, що хтось може забрати мопед. — А раптом їх більше? — чоловік насправді хотів договорити «…просто вони всі однакові», але не наважився озвучити другу частину фрази вголос.

Ріно замислився й уперше від часу вильоту з України згадав про хлопчаків, фоторобот яких бачив в аеропорту Сантьяго на початку вересня 2009-го. Чи справді вони загинули в горах Болівії? Чи він сприйняв бажане за дійсне та стільки років дурив сам себе? Він же так і не відшукав знімка їхніх мертвих тіл, уся його впевненість базувалася на одній-єдиній статті з Інтернету, розміщеній на вкрай підозрілому ресурсі.

— Щонайбільше їх двоє, — припустив ґевал. — Та й то я в це не вірю. Якби більше — були б іще сліди, — здоровань кинув погляд на Макаку, який продовжував лежати та бідкатися, що його примусили бігати. — І це нічого не змінює. Хай там скільки їх є, для нас безпечніше зостатися в селищі, ніж на цих недомотоциклах спробувати пробитися назад до Калами, — Тимур і Лаура кивнули, підтакуючи. Ріно зосереджено продовжив: — Нам треба будинок із дахом, із якомога меншою кількістю вікон і з одним входом. Бажано такий, щоб можна зачинитися зсередини, — потім помовчав, поворушив щелепою. І нехотячи витягнув посірілий від пилу комірець із сорочки. — А мені потрібна зброя. Без зброї ми тут, наче команда одноногих калік на світовій першості з копняків.

Вони розділилися. Ріно Ґроббелаар на мигах попрохав Джеймі лишитися біля мопедів, після чого подався до центру селища, сподіваючись знайти хоча б щось, із чого можна стріляти чи чим різати. Лаура та Тимур узялися оглядати будинки неподалік того місця, де розмістили скутери. Француженка обходила халабуди зі східного боку вулиці, українець — із західного.

Насамперед Лаура Дюпре підступила до більш-менш пристойного на вигляд будинку з верандою та мансардними вікнами на покатому даху, що знаходився за кілька кроків від мопедів. Жінка торкнулася дверей веранди, трохи штовхнула їх. Легкі дерев’яні двері виявилися незамкненими та зі скрипом відчинилися. Усередині було темно, як у гузні. Лаура озирнулась, немов шукаючи підтримки, але в загуслій пітьмі ледве розрізнила коротуна, який, сховавши долоні під пахвами, тупцяв біля скутерів і дивився їй услід. Француженка переступила поріг веранди та ледве стрималася, щоб не вистрибнути назад. Причина крилася не в темряві — у приміщенні кепсько пахло. Запах дуже контрастував із сухим і запиленим повітрям пустелі. Смерділо вогкістю, цвіллю, чимось ядучо-застояним і гнилим. Так тхне у квартирах старих, які місяцями не виходять надвір і не провітрюють житло.