Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

Попри все це, восьмеро бійців із відділення старшого сержанта Кіко, котрі заступили на чергування чотири з половиною години тому, били байдики та нудьгували. Дехто закуняв. Сам старший сержант навіть подумати не міг, що йому варто чимось перейматися. На вечірньому шикуванні, перед тим, як вийти на пост, солдатам його відділення повідомили, що вимучені практично безперервним переходом «паломники» зупинилися за п’ятнадцять кілометрів від Мачали, неподалік Ель-Ґуабо, тобто на іншій дорозі, західніше від тієї, яку вони охороняли. Ґуаякільці були виснаженими, ослаблими без води та їжі, семеро знепритомніли перед Ель-Ґуабо, скільки попадало від знесилення дорогою від Ґуаякіля, ніхто не рахував. Із якого дива Еміліано Кіко мав їх боятися? Ще один чинник, який сприяв розслабленню старшого сержанта Кіко, — це припущення, що навіть якщо «паломники» почнуть колотнечу, подібну до скоєної в аеропорту Ґуаякіля, вони не досягнуть південної частини Пасахе, не перетнувши контрольований десантниками міст через Хубонес. Відтак старший сержант Кіко вважав, що в разі тривоги матиме більше ніж достатньо часу, щоб привести ввірене йому відділення в стан бойової готовності.

Блокпост, за який відповідав Еміліано Кіко, складався з двох пропускних пунктів на заході та півночі перехрестя. Кожен пункт виглядав як викладена з брудно-білих мішків із піском оборонна точка у формі літери П і перекривав третину дороги. За мішками лежали ланцюги із залізними шипами для загородження дороги та нерозмотані бухти колючого дроту. Перед укріпленням стриміло кілька знаків «STOP» і плакати з проханням пред’явити документи на вимогу військових. У південно-східному квадранті перехрестя на спеціально розчищеній ділянці стояла армійська вантажівка «M939», залишена інженерним підрозділом, який підвозив мішки, ланцюги та колючий дріт, і два броньовані позашляховики «Humvee», на яких на пост прибуло відділення старшого сержанта. За вантажівкою звели невеликий намет для відпочинку, в якому розмістили переносну радіостанцію. За п’ять метрів від намету, ближче до дороги, із кількох порожніх ящиків із-під боєприпасів бійці 1-ї піхотної бригади влаштували імпровізований стіл.

За двадцять хвилин до першої ночі заколисаний шепелявими звуками еквадорської ночі Еміліано Кіко задрімав, розвалившись на розкладному стільчику, який, якщо його правильно поставити, цілком міг замінити пляжний шезлонг. Еміліано випростав ноги, вмостив зручніше голову та засопів. Позавчора він півночі сварився з дружиною (правда, вже не пам’ятав чому) і після того весь день ходив злий і невиспаний. Почувши сопіння командира, солдати 1-ї піхотної бригади остаточно попустилися. Двоє рядових, що мусили стежити, відповідно, за трасою № 59 і регіональною дорогою № 584, покинули обкладені мішками з піском укріплення та приєдналися до товаришів, які мали ноутбук, термос із чаєм і фляжку з дечим, що міцніше за чай. Перехрестя залишилося без нагляду.

Старший сержант проспав хвилин п’ять, не більше, коли його розбудив дивний, але достатньо гучний звук. Від того місця, де стояв «стіл» із ящиків і де вільні від чергування солдати грали в покер, долинало надривне кумкання. Еміліано спочатку здалося, наче хтось із його бійців перебрав дешевого пійла і тепер потайки блює в кущах. Еквадорець розплющив очі й отетерів. Він розтулив рота, проте від обурення впродовж перших секунд не зміг витиснути із себе жодного звуку. Еміліано не помилився: хтось із його солдафонів блював — у слабкому світлі від рідиннокристалічного дисплея ноутбука він не розрізняв, хто саме. Та це було лише мікроскопічною частиною проблеми. Найгірше полягало в тому, що цей хтось вивергав уміст свого шлунка просто на комп’ютер Еміліано.

Старший сержант нарешті струснув заціпеніння.

— Та що б ти! — заричав він, підводячись. — Припини негайно! Я тебе, мудака, зараз порву на хрящики, а з яєць паштет зроблю! Як ти смієш…

Еміліано Кіко перечепився через щось м’яке, чого не помітив у пітьмі під вантажівкою, та гепнувся на траву. Підтягнувши ноги, чоловік хутко розвернувся і наткнувся на ще тепле тіло рядового Феліпе Тапіа — того, що мав стояти на посту на трасі № 59, — із перерізаною горлянкою. Рана була настільки глибокою, що Еміліано не міг із певністю сказати, чи голова все ще з’єднана з тілом.

Трава довкола стала слизькою та липкою від крові.

— Феліпе? — немов оглушений, прошамкав Еміліано.

А тоді старший сержант крутонув голову до дороги та зненацька збагнув, що рядовий, який схилився над ноутбуком, не блює. Еміліано заледенів, поволі усвідомивши, що солдат, чий силует чітко вимальовувався на тлі всипаного зірками нічного неба, впирається руками в ящик і відчайдушно намагається встояти на ногах, а те, що він, Еміліано, спочатку сприйняв за блювотиння, — це насправді кров, яка з кожним до жаху подібним на жаб’яче квакання хрипом виплескується на клавіатуру з перерізаної горлянки.