Елізабет Костова - Історик

— Це буде ваша остання ніч, а потім я залишу вас тут ненадовго, — сказав він, — але ви прийдете до мене, коли я вас покличу. Потім ви зможете почати роботу в новому й більш безпечному місці. Пізніше ми подумаємо про те, щоб відпустити вас у світ. Подумайте, кого 6 ви могли привести мені, щоб допомогти в нашій справі. Зараз я залишу вас там, де вас нізащо не знайдуть.

Він посміхнувся, від чого в мене все попливло перед очима, і я намагався зосередитися на вогні.

— Ви були дуже упертим. Мабуть, вас варто замаскувати під виглядом святих мощей.

Я не наважувався запитати, що він мав на увазі.

Отже, це всього лише справа часу, коли він закінчить моє смертне життя. Зараз уся моя енергія знадобиться мені, щоб дати сили в останню мить. Я обережний і не думаю про людей, яких я любив, сподіваючись, що не згадуватиму їх у моєму наступному, проклятому стані. Я сховаю цей запис у найкрасивішій книзі, що знайшов тут — в одній із небагатьох книг його бібліотеки, які не дають мені й найменшого задоволення — а потім сховаю й саму книгу так, щоб вона більше не належала його архіву. Якби тільки мені вдалося перетворитися на порох разом із нею! Я відчуваю, як наближається захід сонця у тому світі, де світло й темрява все ще існують, і використаю всю свою енергію, щоб залишитися собою до останньої миті Якщо є хоч якесь добро в житті, в історії, у минулому, я кличу його на допомогу, кличу з усією пристрастю, з якою жив.

Хелен двома пальцями торкнулася чола свого батька, немов посилаючи благословення. Вона душила в собі ридання.

— Як ми зможемо забрати його звідси? Я хочу поховати його.

— Ми не маємо часу, — з болем відповів я. — Повір, він би хотів, щоб ми самі вийшли звідси живими. Я певен.

Я зняв піджак і дбайливо накрив ним його мертве обличчя. Кам’яна кришка була занадто важка, щоб покласти її назад. Хелен підібрала свій маленький пістолет, обережно перевірила його, навіть у такому збудженому стані.

— Бібліотека, — прошепотіла вона. — Ми повинні знайти її зараз же. Ти чув щось кілька секунд тому?

Я кивнув.

— Гадаю, так, але не зрозумів, звідки йшов звук.

Ми стояли й прислухалися. Тиша висіла над нами. Хелен пробувала стіни, промацувала їх, тримаючи в одній руці пістолет. Світло від свічок було дуже тьмяним. Ми ходили навколо, натискали й стукали. Але там не було ніш, нічого, що здавалося б підозрілим.

— Зовні напевно вже темно, — прошепотіла Хелен.

— Я знаю, — відповів я. — У нас, можливо, є десять хвилин, а потім краще забиратися звідси, я впевнений у цьому. — Ми знову пішли по колу маленької кімнати, перевіряючи кожен міліметр. Повітря стало холодним, особливо зараз, коли на мені не було піджака, але по спині котився піт. — Може, бібліотека в іншій частині церкви або під фундаментом?

— Вона добре захована, мабуть, під землею, — прошепотіла Хелен. — Інакше про неї вже знали б давно. І потім, якщо мій батько в цій могилі… — вона не закінчила, але це питання мучило мене навіть у перші секунди шоку, коли я побачив Россі. «Де ж Дракула?»

— Чи немає тут чогось незвичного? — Хелен дивилася на низьку стелю, намагаючись доторкнутися до неї кінчиками пальців.

— Я нічого не бачу…

Потім раптова думка змусила мене схопити свічку й присісти. Хелен швидко присіла поруч.

— Так, — видихнула вона.

Я доторкнувся до гравюри дракона на вертикалі нижньої сходинки. Тоді я проводив по ньому пальцями під час нашого минулого візиту в склеп, а тепер я щосили натиснув на нього. Він міцно сидів у стіні. Але чутливі пальці Хелен уже обмацували найближчі камені, і раптом вона знайшла один камінь, який просто вивалився їй у руку, як зуб, — він знаходився поруч із гравюрою дракона. Маленька темна діра зяяла на його місці, я засунув туди руку, але намацав тільки порожнечу. Хелен просунула свою й завела її за дракона.

— Поле!.. — тихенько вигукнула вона.

Я зробив те саме, що й вона, і схопився за щось у темряві. Там була ручка, велика холодна залізна ручка, і коли я натиснув на неї, дракон легко зрушив з місця, не зачепивши ні камені поруч, ні сходинки нагорі. Це був чудовий витвір мистецтва: ручка мала форму рогатої тварини і була зроблена так, що, потягнувши її після того, як спустишся вузькими кам’яними сходами, можна поставити камінь на місце. Хелен узяла другу свічку, а я — сірники. Ми пролізли рачки, я згадав синці й подряпане, забите обличчя Россі, його обірваний одяг — скільки разів його тягали через цей отвір? — але незабаром ми змогли випростатися на повний зріст.