Елізабет Костова - Історик

— Де він? — проревів Ранов.

Він дивився то на мене, то на Хелен.

— Він помер, — сказав я. — Ви пройшли через склеп, тож, мабуть, його бачили.

Ранов насупився:

— Про кого ви говорите?

Щось, якийсь інстинкт, яким я зобов’язаний Хелен, зупинив мене від того, щоб сказати більше.

— А кого ви маєте на увазі? — холодно відгукнулася Хелен.

Гежа ледве не ткнув її пістолетом.

— Ти знаєш, про кого я говорю, Олено Россі. Де Дракула?

На це було легше відповісти, і я дав слово Хелен.

— Його тут немає, це ж очевидно, — неприязно відповіла вона. — Ви можете перевірити труну. — Після цих слів маленький чиновник зробив крок уперед і, здавалося, хотів щось сказати.

— Залишайтеся з ними, — сказав Ранов до Гежі. Ранов обережно, усе розглядаючи, пішов між столами. Було очевидно, що він ніколи не був тут раніше. Чиновник у темному костюмі мовчки подибав за ним. Коли вони підійшли до саркофага, Ранов високо підняв ліхтар, націлив пістолет і зазирнув усередину.

— Тут порожньо, — сказав він Гежі. Потім він повернувся до менших саркофагів. — Що це таке? Ходіть сюди, допоможіть мені.

Чиновник і чернець слухняно зробили крок уперед. Стойчев повільно пішов туди ж, і мені здалося, що його обличчя посвітлішало, коли він оглядав порожні столи й шафи. Мені залишалося тільки гадати, що він про це думав.

Ранов вдивлявся в саркофаги.

— Порожньо, — видихнув він. — Його тут немає, обшукайте приміщення.

Гежа ходив між столами, піднісши ліхтар і зазираючи в шафи.

— Ви чули його чи бачили?

— Ні, — відповів я майже правдиво.

Я сказав собі: якщо вони відпустять Хелен, якщо вони не заподіють їй зла, я буду вважати цю експедицію успішною. Я більше нічого ніколи в житті не попрошу. Я також із вдячністю подумав про те, що Россі назавжди позбувся усіх цих проблем.

Гежа пробурмотів щось — мабуть, була якась лайка угорською, бо Хелен посміхнулася, незважаючи на те що на неї був націлений пістолет.

— Даремно, — сказав він за хвилину. — Могила в склепі порожня, і ці теж. Він більше ніколи не повернеться в це місце, тому що ми знайшли його.

Мені знадобився час, щоб переварити це. Могила у склепі порожня? Де ж тоді тіло Россі, яке ми щойно залишили там?

Ранов обернувся до Стойчева:

— Розкажіть нам, що тут? — вони опустили пістолети, і я пригорнув до себе Хелен, незважаючи на невдоволений погляд Гежі.

Стойчев, ніби чекаючи на це питання, підніс угору свій ліхтар, підійшов до найближчого стола й постукав по ньому.

— Це дуб, я думаю, — сказав він повільно, — і стиль середньовічний. — Він зазирнув під стіл, подивився на ніжки й постукав по шафі. — Але я мало знаю про меблі.

Ми мовчки чекали.

Гежа копнув ніжку одного із старовинну столів.

— Що я скажу міністрові культури? Що Валахія належала нам. Він був угорським бранцем, і його землі були нашою територією.

— Чому б нам не посперечатися про це, коли ми знайдемо його? — зауважив Ранов.

Я раптом зрозумів, що їм доводиться спілкуватися між собою англійською і вони ненавидять одне одного. І тоді я згадав, кого нагадував мені Ранов. Своїм похмурим обличчям і густими чорними вусами він був схожий на молодого Сталіна з фотографії, яку одного разу я бачив. Такі люди, як Ранов і Гежа, не завдають один одному серйозної шкоди тільки тому, що в їхніх руках мало влади.

— Скажи своїй тітці, щоб вона була обережнішою зі своїми дзвінками, — він похмуро подивився на Хелен, і я відчув, як вона напружилася. — А тепер залишіть цього чортового ченця охороняти це місце, — додав він Ранову, і той передав наказ, від якого брат Іван увесь затремтів.

Тієї миті світло від ліхтаря Ранова впало на щось нове. Він підносив угору й опускав його, оглядаючи столи, і промінь світла пройшовся по обличчю чиновника в темному костюмі, який мовчки стояв біля порожнього саркофага Дракули. Можливо, я б узагалі не звернув на нього уваги, якби не дивний вираз, що застиг на ньому: особисте горе, раптом висвітлене ліхтарем. Я добре розглянув кістляве обличчя під незграбними вусами і знайомий блиск очей.

— Хелен! — крикнув я. — Поглянь!

— Що? — Гежа миттєво обернувся до неї.

— Цей чоловік… — Хелен була в шоці. — Цей чоловік… він…

— Він вампір, — спокійно закінчив я. — Він переслідує нас від нашого університету в Сполучених Штатах.

Я ледь встиг щось сказати, як ця істота кинулася бігти в наш бік. Він повернув просто на нас, відштовхнув Гежу, що намагався його зупинити, відіпхнув Ранова. Але Ранов був спритнішим, він схопив бібліотекаря й вони зчепилися. Але Ранов одразу ж відскочив від нього, скрикнувши, а бібліотекар побіг далі. Ранов повернувся і, перш ніж вампір встиг утекти далеко, вистрілив у нього. Але той навіть не спіткнувся, наче Ранов стріляв у повітря. Потім бібліотекар зник — так раптово, що я не був упевнений: дійшов він до проходу чи просто розчинився на наших очах у повітрі. Ранов побіг за ним у двері, але майже одразу повернувся. Ми мовчки дивилися на нього. Обличчя його було біле, а там, де він тримався за порваний піджак, крізь пальці просочувалася кров. Через кілька довгих хвилин Ранов заговорив: