Елізабет Костова - Історик

Назустріч нам піднімалося неймовірно холодне й вологе повітря, і, спускаючись сходами, я ледве гамував внутрішнє тремтіння, міцно підтримував Хелен, яка теж тремтіла. Унизу, через п’ятнадцять сходів, починався прохід, темний, як пекло, хоча при мерехтінні свічок ми побачили чавунні конуси під стелею, які, мабуть, призначалися для освітлювання. Наприкінці проходу знову були сходи — знов п’ятнадцять, як здалося мені, бо я уважно полічив їх, а внизу — дуже старі дерев’яні двері, розщеплені внизу. Замість ручки — те саме залізне рогате створіння. Я швидше відчув, ніж побачив, як Хелен підводить пістолет. Двері були щільно зачинені, але, уважно придивившись, я помітив, що вони замкнені з нашого боку, і щосили наліг на важкий засув. Двері повільно відчинилися. Мене охопив страх, від якого ледве не сплавилися кістки.

Усередині, при світлі наших свічок, яким би слабким воно не було, ми побачили велику кімнату. Біля дверей стояли столи, довгі старовинні столи й порожні полиці. Після холодного проходу повітря в кімнаті було напрочуд сухим, наче в кімнаті була якась вентиляція чи, може, вона була викопана на такій глибині, куди не проникає вода. Ми стояли, тримаючись одне за одного, і прислухалися, але не було чутно жодного звуку. Дуже шкода, подумав я, що ми не можемо бачити в темряві. Але потім ми побачили канделябр, у якому було багато свічок, які не догоріли, і я запалив їх усі. Тепер ми побачили високі шафи. Обережно зазирнувши в одну з них, я виявив порожні стіни.

— Чи це бібліотека? — скрикнув я. — Тут нічого немає.

Ми знову стояли нерухомо, прислухаючись. Пістолет Хелен блищав у світлі. Мабуть, варто було запропонувати взяти в неї зброю, але я ніколи не тримав у руках пістолета, а вона, як я вже знав, чудово стріляє.

— Поглянь, Поле, — вона показала на щось вільною рукою, і я побачив те, що бачила вона.

— Хелен… — сказав я, але вона вже рушила далі. За мить світло відкрило стіл, що раніше не був освітлений, — великий кам’яний стіл. Але це був не стіл, а вівтар, ні, не вівтар — саркофаг! Поруч був ще один — може, це було продовженням монастирського склепу, місцем, де настоятелі могли спочивати з миром, далеко від візантійських ліхтарів й оттоманських катапульт? Далі за ними ми побачили найбільший саркофаг. На одному його боці просто в камені було вирізано одне слово: ДРАКУЛА. Хелен підвела пістолет, а я схопився за кинджал. Вона зробила крок уперед, я тримався поруч.

І цієї миті ми почули якийсь галас, шум, кроки на сходах, човгання. Цей шум майже заглушив слабкий звук нагорі — ніби сипалася суха земля. Ми разом кинулися вперед і зазирнули у великий саркофаг — він був порожнім, як й інші два. І раптом цей звук: ніби десь у темряві якась маленька тваринка риє землю й коріння трави.

Хелен вистрілила в темряву, почувся звук від падання сухої землі й каменів, а я побіг уперед, прикриваючи свічку. Бібліотека закінчувалася глухим кутом, кілька коренів звисало зі склепистої стелі. У ніші, де колись, мабуть, стояла ікона, я побачив струмочок чогось чорного на голих каменях… кров? Чи волога земля?

Двері за нами широко відчинились, і ми різко обернулися. Я тримав Хелен за вільну руку. До світла наших свічок приєдналося яскраве світло ліхтарів. Ми побачили якісь тіні, почули збуджені голоси. Це був Ранов, а з ним високий чоловік, тінь якого впала на нас, — Гежа Йожеф, за ними — переляканий брат Іван. І ще з ними був маленький чиновник у темному костюмі й капелюсі, з густими чорними вусами. І ще хтось був, хто рухався повільно і невпевнено, гальмуючи на кожному кроці — Стойчев. На його обличчі відбилася суміш страху, жалю й цікавості, на щоці був синець. Його старі очі зустрілися з нашими й затрималися на мить, а потім він поворушив губами, немов дякуючи Богові за те, що ми живі.

Гежа й Ранов одразу ж вибігли до нас. Ранов наставив пістолет на мене, а Гежа — на Хелен. Чернець стояв, розкривши рота, а Стойчев чекав тихо й насторожено позаду. Чиновник у темному костюмі залишався у темряві.

— Кидайте пістолет, — звернувся Ранов до Хелен, і вона слухняно опустила його на підлогу.

Я повільно обійняв її. У світлі свічок їхні обличчя виглядали більш ніж зловісними, крім обличчя Стойчева. Я бачив, що він посміхнувся б нам, якби не був такий наляканий.

— Якого біса ти тут робиш? — накинулася Хелен на Гежу, перш ніж я зміг зупинити її.

— А ти що тут робиш, моя люба? — була його відповідь.

Він здавався вищим, ніж звичайно, у білій сорочці, штанах і в кедах. Я не зрозумів тоді на конференції, як справді ненавидів його.