Елізабет Костова - Історик

Дракула зупинився перед великою книжковою полицею й ніжно поклав на неї руку.

— Це мене особливо цікавить, як і вас, гадаю, зацікавить. Мої біографії.

Кожна книга на цих полицях була якось пов’язана з його життям. Там були праці візантійських й оттоманських істориків — рідкісні оригінали, а також їх перевидання протягом століть. Там були памфлети середньовічної Німеччини, Росії, Угорщини, Константинополя — в усіх розповідалося про його злочини. Багато які з цих книг я ніколи не бачив або ніколи не чув про них, і в мене виникла неусвідомлена цікавість, але потім я стримав себе, згадавши, що в мене більше не буде можливості продовжувати дослідження. Там була величезна кількість книг із фольклору сімнадцятого сторіччя, у яких містилися легенди про вампірів — мене вразило те, що він відверто додав це до своїх біографій. Дракула поклав руку на одне з перших видань Брема Стокера, посміхнувся й нічого не сказав. Потім повільно перейшов до іншого розділу.

— Це теж вам буде дуже цікаво, — зауважив він. — Це праці з історії вашого століття — двадцятого. Дуже гарне століття, я з нетерпінням чекаю продовження. У мій час князь за один раз міг знищити лише одного докучливого ворога. А ви робите це з неймовірним розмахом. Подумайте, наприклад, про таке вдосконалення — від проклятої гармати, що знищила стіни Константинополя, до божественного вогню, який ваша винахідлива країна скинула на японські міста кілька років тому. — Він величаво уклонився, ніби вітаючи мене. — Ви вже читали ці праці, професоре, але, можливо, тепер подивитесь на них під іншим кутом.

Нарешті він запросив мене сісти до вогню, і я знайшов поруч зі своїм ліктем гарячий чай. Коли ми обидва сиділи в наших кріслах, він звернувся до мене:

— Незабаром мені треба буде освіжитися, — тихо сказав він. — Але спочатку я хочу запитати вас.

Мої руки почали тремтіти, і я нічого не міг вдіяти. До цього часу я намагався говорити з ним якнайменше, щоб не викликати його гніву.

— Ви насолоджувалися моєю гостинністю, такою, яку я можу надати тут, і моєю вірою в вас. Ви будете насолоджуватися вічним життям, яким може мало хто похвалитися. Ви можете вільно користуватися найкращим на землі архівом. Вам відкрито такі рідкісні праці, які більше не можна побачити ніде. Усе це — ваше.

Він ворухнувся у кріслі, наче йому було важко довго тримати прямо своє мертве тіло.

— Більше того, ви людина з оригінальною уявою, винятковою акуратністю і тверезим мисленням. Я багато чого навчився із ваших методів дослідження, ваших неабияких знань й уяви вченого. За всі ці якості, а також за колосальний розум я й переніс вас сюди, у свою скарбницю.

І знову він замовк. Я втупився в нього, не в змозі відвести погляд. А він дивився на вогонь.

— Із вашою незаперечною чесністю ви не можете не визнавати уроків історії, — сказав він. — Історія вчить нас, що природа людини — це зло. Досконалість у добрі недосяжна, але досконалість у злі реальна. Чому б вам не використати ваш чудовий розум для того, щоб служити досконалості? Я прошу, друже мій, з власної волі приєднатися до моїх досліджень. Якщо ви зробите так, то позбавите себе від великих страждань, а мене — від великих проблем. Разом ми приведемо історичну науку до таких вершин, яких ще не бачив світ. Що можна порівняти з яскравістю живої історії? Для вас здійсниться мрія будь-якого історика — історія стане для вас реальністю. Ми обмиємо наші розуми найчистішою кров’ю.

І тоді він спрямував на мене всю могутність свого погляду, і очі його палали мудрістю, а червоні губи розсунулися. Це обличчя могло вразити найвитонченішим інтелектом, якби його не спотворювала така ненависть. Я стримував себе, щоб не зомліти, щоб не кинутися до нього й не впасти перед ним навколішки, не під датися йому. Він був лідером, вождем. Він не терпів заперечень.

Я зібрав усю свою любов, яку відчував до всіх у своєму житті, і вимовив чітко, наскільки міг, лише одне слово:

— Ніколи.

Його обличчя спалахнуло від гніву, сполотніло, ніздрі й губи затремтіли.

— Ви, без сумніву, помрете тут, професоре Россі, — сказав він, насилу стримуючи лють. — Ви ніколи не вийдете із цієї кімнати живим, хоча в новому житті зможете виходити з неї. Чому б не залишити собі певний вибір?

— Ні, — тихо відповів я.

Він підвівся, і в його посмішці була погроза.

— Тоді ви будете працювати на мене всупереч своєму бажанню, — сказав він.

Темрява стала насуватися на очі, але внутрішньо я тримався — за що? Шкіра в мене почала тремтіти, зірки спалахнули на тлі темних стін кімнати. Коли він підступив ближче, я побачив його обличчя без маски: видовище таке жахливе, що я не можу згадати його зараз, хоч і намагаюсь. А потім я нічого не пам’ятав тривалий час.