Елізабет Костова - Історик

— Ні, не я… моя мати… — сказала Хелен ледь чутно. Вона поклала руку на щоку Россі. — Тату, я Хелен… Олена. Я твоя дочка.

Тоді він підвів одну руку, слабко, ніби не міг нею керувати, і взяв її за руку. Його руки були в синцях, нігті виросли й пожовкли. Я хотів сказати йому, що ми врятуємо його, витягнемо звідси за мить, що ми повертаємося додому, але я вже знав, як сильно він поранений.

— Россі, — сказав я, нахиляючись нижче. — Це Пол. Я тут.

Він здивовано дивився то на мене, то на Хелен, потім заплющив очі й зітхнув, і цей подих пройшов через усе його набрякле тіло.

— О Поле, — сказав він. — Ти прийшов по мене. Тобі не треба було цього робити.

Він знову подивився на Хелен, його очі знову затуманилися, здавалось, він хотів сказати щось ще.

— Я пам’ятаю тебе, — прошепотів він.

Я порився у внутрішній кишені піджака й дістав звідти перстень, який дала мені мати Хелен. Я підніс його близько до очей Россі, але не настільки близько, щоб він розгледів його. Тоді він відпустив руку Хелен і незграбно доторкнувся до поверхні персня.

— Для тебе… — сказав він Хелен.

Вона взяла його й наділа на палець.

— Моя мати, — сказала Хелен, тепер вона не могла втримати тремтіння губ. — Ти пам’ятаєш? Ти зустрів її в Румунії.

Він поглянув на неї, наче згадав щось, і посміхнувся, а потім сказав хрипким голосом:

— Так, — прошепотів він нарешті. — Я кохав її. Куди вона поїхала?

— Вона в безпеці, в Угорщині, — відповіла Хелен.

— А ти її дочка? — тепер у його голосі було чутно подив.

— Я твоя дочка.

На його очі повільно, ніби через силу, навернулися сльози і заповнили зморшки у кутиках очей. Вологі озерця блищали у світлі свічок.

— Будь ласка, подбай про неї, Поле… — слабким голосом попросив він.

— Ми одружимось, — сказав я йому. Я поклав руку йому на груди. Я відчував нелюдський подих, але затримав руку.

— Це… добре, — мовив він нарешті. — Її мама жива, здорова?

— Так, тату, — голос Хелен тремтів. — Вона в Угорщині, з нею все гаразд.

— Так, ти говорила це… — він знову заплющив очі.

— Вона все ще любить вас, Россі. — Я тремтячою рукою погладив його плече. — Вона посилає вам свій перстень… І поцілунок.

— Я багато разів намагався згадати… але щось…

— Вона знає, що ви намагалися. Відпочиньте трохи.

Його подих став тривожно хрипким.

Раптом його очі розплющились, і він спробував підвестися. Неможливо було дивитися, як він марно намагається хоч трохи піднятися.

— Діти, ви мусите зараз же піти, — задихаючись, наказав він. — Ви тут у небезпеці. Він повернеться і вб’є вас. — Його очі тривожно бігали.

— Дракула? — тихо запитав я.

Його обличчя дико спотворилося тієї миті, коли він почув це ім’я.

— Так, він у бібліотеці.

— Бібліотеці? — я запитливо озирнувся, відірвавши погляд від жахливого обличчя Россі. — У якій бібліотеці?

— Його бібліотека тут, — він намагався показати очима на стіну.

— Россі, — промовив я. — Скажіть нам, що трапилося і що ми повинні зробити.

Здавалося, йому важко було дивитися, він не міг на мені сфокусувати погляд і тому часто моргав. Засохла кров на його шиї злущувалась, коли він намагався дихати.

— Він несподівано прийшов по мене у мій кабінет і забрав далеко. Я на якийсь час знепритомнів, тому не знаю, що це за місце.

— Болгарія, — сказала Хелен, ніжно тримаючи його опухлу руку.

У його очах знову блиснув інтерес, спалах цікавості.

— Болгарія? Ось чому… — він спробував облизати губи.

— Що він зробив із вами?

— Він забрав мене сюди, щоб я стежив за його диявольською бібліотекою. Я опирався у будь-який спосіб, який я тільки міг придумати. Це моя провина, Поле. Я знову почав робити дослідження для статті… — Йому було важко дихати. — Я хотів показати частину… широкого класу легенд, починаючи із греків. Я… я чув, що в університеті з’явився новий учений, який писав про нього, але не знав імені цієї людини.

Я почув, як Хелен різко вдихнула. Россі перевів очі на неї.

— Мені здавалося, що варто зрештою надрукувати… — він захрипів і на мить заплющив очі.

Хелен тримала його за руку і тремтіла, притулившись до мене. Я міцно обіймав її.

— Все гаразд, — сказав я, — просто відпочиньте.

Але Россі твердо вирішив закінчити.

— Ні, не гаразд, — сказав він усе ще із заплющеними очима. — Він дав тобі книгу. Тоді я знав, що він прийде по мене, і він це зробив. Я боровся з ним, але він майже зробив мене таким, як і він сам…

Здавалося, він був не в змозі підвести другу руку, незграбно крутив головою й шиєю, і ми раптом побачили глибоку рану збоку біля горла. Вона все ще була відкритою, а коли він рухався, вона відкривалася й кровоточила. Наш погляд, здавалося, схвилював його ще більше, і він благально подивився на мене.