Елізабет Костова - Історик

Іти навпомацки у темряві було жахливо: я щосекунди очікував, що на мене кинеться те чудовисько, котре принесло мене сюди. Мені спало на думку, що я насправді мертвий: може, це була якась жахлива версія смерті, яку я помилково прийняв за продовження життя. Але нічого не накидалося на мене, біль у нозі був досить переконливим, і я дедалі ближче підходив до світла, яке танцювало і тремтіло наприкінці довгої кімнати. Світло затуляла (зараз я міг бачити) велика темна нерухома маса. Коли я був за кілька кроків від неї, я побачив слабкий червоний вогонь. Він горів у візерунчастому кам’яному каміні. Вогонь давав досить світла, щоб можна було розрізнити кілька масивних старовинних предметів-меблів: великий стіл із розкиданими паперами на ньому, різьблена скриня, один чи два високих кутастих стільці. На одному зі стільців, оберненому до мене спинкою й передом до вогню, хтось нерухомо сидів: я побачив маківку темної голови над високою спинкою стільця. Я пошкодував, що не пішов у протилежний бік, далі від світла, до можливого виходу. Але я був приголомшений побаченою головою й королівським стільцем, а також ніжним світлом вогню. З одного боку, мені знадобилася вся моя сила волі, щоб піти в його бік, а з іншого — я не міг відвернутися, навіть якби спробував.

На своїх тремтячих ногах я повільно ввійшов у світло, і коли обійшов величезне крісло, чоловік повільно повернувся й поглянув на мене. Оскільки його спина була обернена до вогню, а навколо нас було так мало світла, я не бачив його обличчя, хоча у першу мить, здається, побачив бліді вилиці й око, що блиснуло. У нього було довге темне кучеряве волосся, що спадало по його плечах на коротку мантію. Було щось у його русі таке, що невимовно відрізняло його від живої людини, але я не міг сказати, був цей рух швидший чи повільніший. Він був трохи вищий за мене, але здавався кремезним і високим, я бачив розмах його широких плечей на тлі вогню. Потім він потягнувся за чимось, нахилившись до вогню. Я подумав, що він хотів убити мене, тож стояв дуже тихо, сподіваючись померти гідно, як би це не сталося. Але він усього лише запалив від вогню тонку свічку і підніс її до інших у канделябрі біля свого крісла, а потім повернувся до мене.

Тепер я бачив його краще, хоча обличчя його все ще залишалося в тіні. На голові в нього був гостроверхий зелений із золотом капелюх з приколотою над бровами великою коштовною брошкою, його масивні плечі огортав шитий золотом оксамит і зелений комір щільно прилягав до його великого підборіддя. Брошка над бровами й золоте гаптування на комірі поблискували при світлі вогню. На плечі в нього була накинута мантія з білого хутра й сколена срібним символом дракона. Його дуже оригінальний одяг налякав мене не менше, ніж сама його не жива й не мертва присутність. Це був справжній одяг, живий, свіжий, а не вицвілий зразок музейного експоната. Він, утілення неймовірної розкоші й граціозності, став мовчки переді мною, вкритий, наче снігом, білою мантією. Свічки освітлювали долоню з тупими пальцями, страшну руку, що лежала на руків’ї кинджала, а нижче — міцні ноги в зелених штанях і черевики. Він трохи ворухнувся, повертаючись до світла, але все ще мовчав. Тепер я краще міг бачити його обличчя, і жорстока сила в ньому змусила мене відступити на крок: великі чорні очі під насупленими бровами, довгий прямий ніс, широкі вилиці. Тепер я бачив його міцно стулений рот, розтягнутий у страшній посмішці, яскраво-червоні губи під довгими темними вусами скривились. У куточку його рота я помітив пляму крові — о Боже, я весь зіщулився, побачивши це. Самого лише жахливого вигляду крові було вже досить, але щойно я усвідомив, що це може бути моя власна кров, як голова в мене пішла обертом.

Він із гордістю випростався й подивився мені просто в очі через весь той морок, що роз’єднував нас.

— Я — Дракула, — сказав він.

Слова пролунали чітко й холодно. У мене було таке відчуття, що він говорив невідомою мені мовою, хоч я чудово розумів його. Я не мав змоги говорити і лише стояв, дивлячись на нього, паралізований жахом. Він був усього лише за десять футів від мене і, живий чи мертвий, мав реальний та могутній вигляд.

— Ходімо, — сказав він тим самим холодним і спокійним тоном. — Ви втомилися й голодні після нашої прогулянки. Я накрив для вас вечерю.

Його жест був граціозним, навіть люб’язним, і на коротких білих пальцях блиснули коштовні камені.

Біля каміна я побачив стіл, на якому стояли численні страви. Тепер я відчув запах їжі, гарної, справжньої, людської їжі, і від цього аромату в мене запаморочилося в голові Дракула повільно підійшов до столу й налив у склянку щось червоне із глечика. Мені здалося, що це могла бути кров.