Елізабет Костова - Історик

Я відчув, що настав момент відповідної атаки, яка може захопити його:

— Тоді чого ви хочете від мене? Я багато років ігнорував сучасність, я жив минулим, на відміну від вас.

— О, минуле… — у світлі вогню він знову зчепив пальці. — Минуле дуже корисне, але лише тим, що допомагає збагнути сьогодення. Сьогодення — ось багатство. Але мені дуже подобається минуле. Ходімо, коли ви вже поїли і відпочили, я можу щось показати вам.

Він підвівся і знову зробив такий рух, наче ним керувала якась сила, а не м’язи власного тіла. Я теж поквапився підвестись разом із ним, побоюючись, що це може бути пастка, і він просто зараз може накинутись на мене. Але він повільно повернувся і, взявши зі свічника свічку, високо підніс її над головою.

— Візьміть із собою світло, — порадив він, відходячи далі від вогню у темряву великої кімнати. Я узяв другу свічку й пішов за ним, тримаючись якнайдалі від його дивного одягу й рухів, які холодили душу. Я сподівався, що він не відведе мене назад у саркофаг.

У слабкому світлі наших свічок я почав розрізняти предмети, яких не помічав раніше, — чудові речі Тепер я бачив перед собою довгі столи, міцні старовинні столи. І на них лежали стоси книг: давні шкіряні палітурки й позолочені корінці, які віддзеркалювали світло моєї свічки. Тут були ще й інші предмети — ніколи раніше я не бачив стільки чорнильниць, ручок і пер. Поруч лежала купа пергаменту, який мерехтів від світла свічки, стара друкарська машинка із вставленим аркушем. Я побачив сяйво прикрашених коштовностями обкладинок і коробок, згортки рукописів на мідних тацях, величезні фоліанти й томи іп quatтo, ряди більш сучасних видань на довгих полицях. До речі, ми були оточені — кожна стіна, здавалося, була заповнена книгами. Піднісши свічку, я прочитав кілька назв європейськими мовами, а поруч побачив витончений арабський напис. Більшість книг були занадто старі, щоб на них збереглася назва. Це було книгосховище, яке не можна було порівняти ні з чим, і всупереч собі в мене виникло бажання відкрити деякі книги, доторкнутися до загадкових манускриптів.

Дракула повернувся, тримаючи свічку над головою, і світло заграло в коштовному камінні на його шапці: у топазах, смарагдах, перлинах. Так само яскраво блищали його очі.

— Що ви думаєте про мою бібліотеку?

— Чудова колекція. Скарбниця! — відповів я.

Щось схоже на задоволення відбилося на його страшному обличчі.

— Ви маєте рацію, — тихо сказав він. — Це найкраща бібліотека у світі. Це результат ретельного вікового відбору. Але у вас буде багато часу, щоб вивчити диковини, які я зібрав тут. А тепер дозвольте показати вам інше.

Він повів мене у бік стіни, до якої ми ще не підходили, і я побачив дуже старий друкарський прес, який зображують на середньовічних ілюстраціях: важкий пристрій із чорного металу й темного дерева з великою гвинтовою ручкою вгорі. Кругла пластина була з обсидіану, і в ній, як у демонічному дзеркалі, відбивалися вогники наших свічок. Аркуш цупкого паперу лежав на площині преса. Нахилившись, я побачив, що на ньому недбало випробували друк. Літери були англійськими. «Примара в амфорі, — говорила назва. — Вампіри від грецької до сучасної трагедії». І дрібнішим шрифтом: «Бартоломео Россі».

Дракула, напевно, очікував від мене здивування, і я не розчарував його.

— Бачите, я стежу за сучасними науковими дослідженнями, аж до найсвіжіших. Коли я не можу одержати видану роботу або не хочу її чекати, я іноді починаю друкувати її сам. Але тут є дещо, що зацікавить вас не менше.

Він показав на стіл за друкованим верстатом. Там лежали дерев’яні кліше. Найбільше з них було гарно видно — це був дракон із наших книг, моєї й Пола, тільки, звичайно ж, дзеркальне зображення. Я ледве втримався, щоб не скрикнути.

— Ви здивовані, — сказав Дракула, підносячи свічку до дракона. Лінії його були такі знайомі мені, наче я сам зробив їх власними руками. — Гадаю, ви дуже добре знаєте цей малюнок.

— Так… — я міцно тримав свічку. — То ви самі друкуєте ці книги? І скільки їх тут?

— Частину з них надрукували мої ченці, а я продовжив їхню роботу, — сказав він тихо, дивлячись на гравюру. — Я практично задовольнив свою амбіцію надрукувати тисячу чотириста п’ятдесят три примірники, але я роблю це повільно, так, щоб у мене залишався час розповсюдити їх. Це число вам про щось говорить?

— Так, — відповів я за хвилину. — Це рік падіння Константинополя.

— Я знав, що ви зрозумієте, — сказав він із гіркою посмішкою. — Це найжахливіша дата в історії.