Елізабет Костова - Історик

Ці думки зайняли в мене хвилину або дві, і, як виявилося, більше часу в мене в розпорядженні не було. Потім увірвався раптовий холодний вітер, і переді мною з’явилося щось величезне, але я майже нічого не бачив. Після цього, здавалося, все моє тіло від страху піднялося зі стільця. В одну мить мене обхопили, засліпили, і я відчув, що помираю, хоча не знав, від чого. Посередині всього цього в мене з’явилося дивне видіння молодості й прекрасного, це було швидше відчуття, а не видіння, я почувався набагато молодшим, сповненим любові до чогось чи до когось. Напевно, саме так помирають люди. Якщо так, коли настане мій час — а він настане незабаром, якою б жахливою не була та мить — я сподіваюся, що це видіння буде зі мною знову.

Що було після цього — не пам’ятаю, це був такий проміжок часу, який я не міг і зараз не можу виміряти. Коли я почав повільно приходити до тями, то був приголомшений тим, що живий. У перші секунди я нічого не бачив і не чув. Мій стан був схожий на той, коли прокидаєшся після жахливої операції, і разом зі свідомістю приходить біль. Усе моє тіло було слабким і боліло скрізь, у мене пекло в правій нозі, у горлі й голові. Повітря було холодним і вологим, і чого б я не торкався, все було холодним. Я змерз до кісток.

За цими почуттями з’явилося світло — тьмяне світло, але його було досить, аби зрозуміти, що я не осліп і лежу з розплющеними очима. Це світло й біль цілком переконали мене в тому, що я живий. Я почав згадувати те, що спочатку вважав подіями минулого вечора: Пол прийшов у мій кабінет із жахливою знахідкою. Потім із раптовим болем у серці я усвідомив, що, напевно, перебуваю в ув’язненні в диявола. Ось чому моє тіло було покалічене і здавалося, що мене оточував запах самого зла.

Я поворухнувся, обережно, наскільки це було можливо, і, долаючи слабкість, повернув голову, а потім підвів її. Погляд мій утупився в стіну, що була менш ніж за десять сантиметрів від мене, а тьмяне світло, яке я вже бачив, ішло зверху. Я зітхнув і почув власний подих, тоді я повірив, що все ще можу чути: просто опинився в такому тихому місці, що через цю тишу подумав, ніби я глухий.

Я прислухався дужче — і нічого не чув, і тоді я обережно підвівся, щоб сісти. Від цього руху я відчув біль по всьому тілу й слабкість у суглобах, а у скронях запульсувала кров. Сидячи, я повернув собі всі свої почуття й зрозумів, що лежу на камені, а плечі спираються на стіни по обидва боки від мене. У голові лунало жахливе дзижчання, так що, здавалося, заповнювало простір навколо мене. Це був похмурий простір, і по кутках ховалася темрява. Я провів навколо себе руками. Я сидів у відкритому саркофазі.

Це відкриття викликало в мені нудоту, але тієї миті я помітив, що на мені був той самий одяг, що й у кабінеті, хоча піджак і сорочка були розірвані, а краватка зникла. Той факт, що на мені був мій одяг, трохи переконав мене в тому, що це була не смерть, не божевілля, я не прокинувся в іншій епосі, якщо тільки не перемістився разом зі своїм одягом. Я торкнувся одягу і знайшов гаманець у кишені штанів. Я був шокований, побачивши цей знайомий предмет у руках. Годинник, на превеликий жаль, зник із зап’ястя, а із внутрішньої кишені піджака — моя гарна ручка.

Потім я підніс руку до горла й обличчя. На обличчі нічого не змінилося, не враховуючи дуже маленької ґулі на чолі, але на шиї я знайшов неприємний прокол, і шкіра під моїми пальцями виявилася липкою. Коли я занадто різко повертав голову або ковтав слину, рана ніби чмокала — цей звук був найогиднішим для мене. Місце укусу також набрякло й пульсувало від болю, коли я торкався його. Я відчув, що можу знову зомліти від горя й безнадії, але потім згадав, що в мене вистачило сили сісти. Напевне, я втратив не так багато крові, як боявся спочатку, і, можливо, мене вкусили лише раз. Я відчував, що був собою, а не демоном, мені не хотілося крові, і серце не прагло жорстокості. Але невдовзі відчай заполонив мене. Хіба це мало якесь значення, що я поки не жадав крові? Де б я не був, це, без сумніву, було всього лише справою часу, поки мене не заразять повністю. Якщо, звичайно, мені не пощастить утекти.

Я повільно повернув голову, озираючись навколо і намагаючись протерти очі, щоб визначити джерело світла. Це було червонувате сяйво далеко в темряві, але наскільки далеко, я не міг сказати. А між мною й цим світлом мерехтіли темні важкі форми. Я провів рукою по зовнішній стіні мого кам’яного ложа. Саркофаг, здавалося, знаходився близько до землі чи кам’яної підлоги, я обмацував її рукою доти, доки не впевнився, що не впаду з великої висоти. Я насилу дотягнувся ногою до підлоги. Мої ноги дуже трусилися, я впав навколішки, як тільки вибрався із саркофага. Тоді я міг бачити трохи краще. Я пішов до джерела ніжного червонуватого світла, простягнувши руки перед собою. Майже відразу я натрапив на щось — це, здавалося, був ще один саркофаг, який виявився порожнім, а потім спіткнувся об якісь дерев’яні меблі. Коли я натрапив на дерев’яну стінку, я почув, ніби впало щось м’яке, але не бачив, що це було.