Елізабет Костова - Історик

— Ви добре відпочили? — чемно запитала Хелен.

— Час повертатися в Бачково, — тон Ранова знову став грубим, мабуть, він був розчарований тим, що ми нічого не знайшли. — Ранком їдемо в Софію. У мене там справи. Сподіваюся, ви задоволені?

— Майже, — сказав я. — Я 6 хотів іще раз зайти до баби Янки та подякувати її за допомогу.

— Дуже добре.

У Ранова був роздратований вигляд, але він пішов назад у село, і брат Іван мовчки йшов за нами. Вулиця була тиха, осяяна золотавим вечірнім світлом, звідусюди чувся запах їжі. Я побачив, що якийсь старий пройшов до центрального колодязя й набрав цебро води. Наприкінці маленької вулиці баби Янки в село заганяли отару кіз і овець, ми чули їх бекання, вони юрбилися біля будинків, поки хлопчик підганяв їх лозиною.

Баба Янка зраділа, побачивши нас. Ми подякували їй через Ранова за її чудовий спів і танок на багатті. Брат Іван мовчки благословив її.

— Як вам щастить не обгоріти? — запитала її Хелен.

— О, це сила Бога, — тихо відповіла вона. — Пізніше я не пам’ятаю, що сталося. Іноді після танцю моїм ногам гаряче, але я ніколи не обпікаю їх. Для мене це найкращий день року, хоча я багато чого не пам’ятаю. А потім місяцями я спокійна, наче озеро.

Вона дістала з шафи пляшку без етикетки й налила нам у склянки світло-коричневий лікер. На дні пляшки плавала трава. Ранов пояснив, що це спеціальні трави для смаку. Брат Іван відмовився, а Ранов узяв чарочку. Після кількох ковтків він почав роздратовано розпитувати про щось брата Івана. Незабаром між ними вже зчинилася суперечка, за якою ми не могли встежити, хоча я часто вловлював слово «політично».

Ми сиділи й слухали якийсь час, а потім я відволік Ранова на мить, щоб він запитав у баби Янки, чи можу я скористатися її туалетом. Той неприємно розсміявся (він явно повертався до колишніх звичок).

— Боюсь, що вам тут не сподобається, — сказав він.

Баба Янка теж розсміялася і показала на задні двері Хелен сказала, що піде зі мною й почекає своєї черга.

Сарайчик баби Янки ще більше розвалювався, ніж її будинок, але він був досить широким, щоб заховати нашу втечу серед дерев і вуликів, а потім через задні ворота. На своєму шляху ми нікого не бачили, але, дійшовши до дороги, перейшли на звичайну ходу, тихо пірнули в кущі, а звідти зійшли на пагорб. На щастя, навколо церкви нікого не було, і вона вже ховалася в тіні. Багаття догоряло червоною плямою під деревами.

Ми не пішли через вхідні двері, звідки нас могли побачити з дороги, а натомість обійшли церкву ззаду. Там було маленьке віконце, прикрите зсередини пурпурними шторами.

— Так ми потрапимо у вівтар, — сказала Хелен.

Дерев’яна рама була замкнена тільки на засувку, а не прикручена, і, трохи попоравшись, ми відчинили вікно й пробралися між шторами, акуратно закриваючи все за собою. Усередині я зрозумів, що Хелен мала рацію: ми були за іконостасом.

— Жінкам сюди не можна входити, — тихо сказала вона, одночасно оглядаючи все навколо з науковим інтересом.

У кімнаті за іконостасом стояв високий вівтар, прикрашений гарною тканиною й свічками. Поруч, на мідних підставках, лежали дві старовинні книги, а на гачках уздовж стіни висіло чудове вбрання, яке ми бачили сьогодні на священику. Було до жаху тихо та спокійно. Я знайшов святі ворота, крізь які священик виходить до своїх парафіян, і ми з Хелен винувато ввійшли в темну церкву. Вона була погано освітлена через маленьке вікно, всі свічки були погашені, можливо, щоб запобігти пожежі Якийсь час знадобився на те, щоб знайти сірники на полиці. Я вибрав для кожного з нас по свічці й запалив їх. Потім ми почали з великою обережністю спускатися сходами.

— Мені це не подобається, — почув я, як Хелен шепоче за моєю спиною, але я знав, що вона не зупиниться ні за яких умов. — Скільки, як ти гадаєш, мине часу, поки Ранов почне шукати нас?

Склеп був найтемнішим місцем, у якому я будь-коли бував, усі свічки були погашені, і я зрадів тим двом плямам світла, які ми несли. Я запалив своєю свічкою погашені свічки. Вони запалали, освітлюючи мідно-золотавий блиск на раці. Руки почали дуже тремтіти, але я зміг витягти з кишені піджака маленький кинджал у футлярі, подарований Тургутом — я зберігав його відтоді, як виїхав із Софії. Я поклав його на підлогу поруч із ракою, і ми з Хелен обережно відсунули обидві ікони — я відвів очі від дракона й святого Георгія. Ми поставили їх біля стіни, прибрали важку парчу, і Хелен склала її збоку. Весь цей час я кожною клітиною свого тіла прислухався до будь-якого звуку нагорі, у церкві, через що тиша почала свистіти в мене у вухах. Раптом Хелен схопила мене за рукав, ми прислухалися разом, але нічого не ворухнулося.