Елізабет Костова - Історик

Він повернувся у своєму повсякденному чорному одязі й почав підводити нас до кожної ніші, пояснюючи зображення на іконах, а також показуючи інші речі, менш зрозумілі нам. Він, здавалося, багато знав про це місце і його історію, якби ми тільки його розуміли. Нарешті я запитав його, де інші ікони, і він показав на зяючу діру, яку я помітив раніше біля бокового вівтаря. Їх уже, очевидно, повернули в склеп, де й зберігали. Він був дуже люб’язний, узяв ліхтар і повів нас униз.

Кам’яні сходи були крутими, а холодне повітря, що вирвалося відтіля, нагадало, як тепло в церкві. Я міцно стискував руку Хелен, коли ми спускалися вниз за ліхтарем священика, що освітлював стіни навколо нас. Але в маленькій кімнаті внизу було не зовсім темно: біля вівтаря горіли два свічники зі свічками, і за хвилину ми побачили, нехай навіть і нечітко, що це був не вівтар, а мистецьки зроблена мідна рака, частково прикрита багато вишитою червоною парчею. На ній стояли дві ікони в срібних рамках: Мадонна і — я ступив уперед — дракон із лицарем.

— Свєті Петко, — урочисто сказав священик, торкаючись труни.

Я показав на Пресвяту Діву, і він сказав нам щось про Бачковский монастир, але решти слів ми не зрозуміли. Потім я показав на другу ікону, і священик посміхнувся.

— Свєті Георгі, — пояснив він, показуючи на лицаря. Потім показав на дракона: — Дракула.

— Це може просто означати «дракон», — попередила мене Хелен.

Я кивнув.

— Як ми можемо дізнатися в нього, скільки років цій іконі?

— Старий? Старо? — спробувала Хелен.

Священик похитав головою на знак згоди.

— Много стар, — відповів він задумливо.

Ми вп’ялися в нього очима. Я підніс руку вгору й став загинати пальці. Три? Чотири? П’ять? Він посміхнувся. П’ять. П’ять пальців — приблизно п’ятсот років.

— Він вважає, що це п’ятнадцяте сторіччя, — сказала Хелен. — Добре, як же ми запитаємо, звідки вона?

Я показав на ікону, показав навколо склепу, на церкву над нами. Проте коли він зрозумів, то зробив всесвітньо відомий жест незнання: підвів брови й знизав плечима. Він не знав. Але намагався сказати нам, що ікона тут, у церкві святого Петко, чотириста років, а більше він не знає.

Нарешті він повернувся, посміхаючись, і ми приготувалися йти за його ліхтарем нагору крутими сходами. І ми назавжди пішли б із цього місця в повній безнадії, якби вузький підбор Хелен не потрапив у щілину між каменями підлоги. Вона роздратовано зітхнула, я знав, що в неї не було іншої пари туфель, і відразу нахилився, щоб допомогти їй. Священика майже не було видно, але світла було досить, щоб я міг побачити вигравіруваний малюнок на вертикальній стороні першої сходинки, поруч із ногою Хелен. Це був маленький дракон — грубий, але чіткий малюнок, такий самий, як у книзі. Я впав навколішки і провів рукою по малюнку. Хелен присіла поруч зі мною, забувши про туфлю.

— Святий Боже, — стиха мовила вона. — Що це за місце?

— Свєті Георгі… — повільно відповів я. — Це, мабуть, Свєті Георгі.

Вона вдивлялася в моє обличчя при тьмяному світлі з-під волосся, що впало їй на обличчя.

— Але ця церква стоїть із вісімнадцятого сторіччя, — заперечила вона. Та потім її обличчя прояснилося: — Ти думаєш, що?..

— Більшість церков засновані значно раніше, правильно? Ми знаємо, що ця була побудована, коли турки спалили попередню. Чи могла це бути церква монастиря, про який усі давно забули? — я пошепки висловлював своє хвилювання. — Її могли відновити десятиліття, сторіччя тому і перейменувати на честь мученика, якого пам’ятали.

Хелен із жахом обернулася й поглянула на мідну раку за нами.

— Ти думаєш…

— Я не знаю, — прошепотів я. — Просто мені здається, що вони могли переплутати одні мощі з іншими, але як давно, на твою думку, востаннє відкривали цей ящик?

— Він не виглядає досить великим, — відповіла Хелен. Сказати більше вона, здавалось, не могла.

— Не виглядає, — погодився я, — але нам треба спробувати перевірити. Принаймні, мені треба. Я хочу, щоб ти трималася подалі, Хелен.

Вона здивовано поглянула на мене, ніби сама думка здалася їй неймовірною.

— Це дуже серйозна річ — увірватися в церкву й опоганити труну святого.

— Я знаю, — сказав я. — Але якщо це могила не святого?

У світі було два імені, які ніхто з нас двох не насмілився б вимовити в тому темному холодному місці, з мерехтливим світлом і запахом бджолиного воску й землі. Одним із цих імен було Россі.

Коли ми вийшли з церкви, тіні від дерев почали подовжуватися, Ранов уже хвилювався й шукав нас. Брат Іван стояв поруч із ним, хоча я помітив, що вони майже не розмовляли один з одним.