Гоукінз Пола - Дівчина у потягу

— Підводься, — наказує він. — Давай руку. Ну ж бо, Рейч, підводься.

Я дозволяю йому підняти мене з підлоги. Стою спиною до кухонного столу, він переді мною, навпроти, притиснувшись стегнами до моїх стегон. Торкається обличчя, великим пальцем витирає сльози з вилиць. — Що ж мені з тобою робити, Рейч? Що, на твій погляд, я маю робити?

— Не слід нічого робити, — відповідаю я й намагаюся посміхнутися. — Тобі ж відомо, що я кохаю тебе. Досі кохаю. Ти ж знаєш, я нікому нічого не скажу… Не змогла б так із тобою вчинити.

Він посміхається — широкою, прекрасною посмішкою, від якої я раніше танула, — я починаю рюмсати. Повірити не можу, не можу повірити, що ми до такого докотилися… що найщасливіші миті мого життя — моє життя разом із ним — виявилися ілюзією.

Він дає волю моїм сльозам, але невдовзі нудиться, тому що сліпуча посмішка зникає і губи глузливо викривляються.

— Годі, Рейч, досить, — каже він. — Припини пускати соплі. — Він відходить, хапає купу паперових серветок «Клінекс» з коробки на кухонному столі. — Витри носа, — наказує він. Я виконую наказ.

Він презирливо спостерігає за мною.

— Того дня, коли ми познайомилися на озері, - промовляє він. — Ти гадала, в тебе є шанс, чи не так? — Він починає сміятися. — Ти так вважала, правильно? Коли дивилася на мене своїми прекрасними очима, як у лані, і благала… Я би міг заволодіти тобою, я правий? Ти легка здобич. — Я боляче кусаю губи. Він знову підступає ближче. — Ти схожа на одного з тих собак, нікому не потрібних, з якими все життя погано поводилися. Можна постійно ко`пати їх ногами, але вони все одно повертаються, плазують та махають хвостом. Благають. Сподіваються, що цього разу все стане інакше, що цього разу вони все зроблять правильно і їх полюблять. Ти саме така, хіба ж ні, Рейч? Вірний собака. — Він обіймає мене за талію. Притуляє свого рота до моїх губ. Я дозволяю його язику прослизнути між своїх губ, притискаюся стегнами до його тіла. Відчуваю, як він збуджується.

Не знаю, чи все залишилося на тих самих місцях, відколи я тут мешкала. Не знаю, чи Анна все порозкладала по інших місцях у буфеті, поклала спагеті в інший слоїк, пересунула ваги праворуч. Не знаю. Я просто сподіваюся, коли просовую руку в шухляду позаду мене, що вона нічого не перемістила.

— Ти маєш рацію, знаєш, — відповідаю я, коли переривається поцілунок. Піднімаю до нього обличчя. — Можливо, якби я не опинилася на Бленгейм-роуд того вечора, Меґан досі була б жива.

Він киває, а моя права рука натикається на знайому річ. Я посміхаюся та тягнуся до нього все ближче, ближче, моя ліва рука проковзує навколо його талії. Я шепочу йому на вухо:

— Але невже ти відверто вважаєш мене винною, беручи до уваги, що саме ти розтрощив їй голову?

Він сіпається, і тоді я завдаю удару, вкладаючи в цей удар усю свою вагу, збиваю його з ніг, він натикається спиною на кухонний стіл. Я здіймаю ногу й наступаю йому на ногу якомога сильніше, а коли він волає від болю, я хапаю в кулак пасмо його волосся та тягну його на себе, водночас завдаючи удару коліном йому в обличчя. Відчуваю, як хрустять зламані хрящі, він кричить від нестерпного болю. Штовхаю його на підлогу, хапаю ключі з кухонного столу і, доки він не встиг підвестися навколішки, уже вибігаю крізь скляні двері.

Несуся до паркану, але посковзуюсь на багнюці, падаю, і він уже на мені ще до того, як дістаюся заповітної мети, а потім за волосся тягне назад, роздираючи мені обличчя, вивергаючи з кров’ю прокльони: «Ти дурна, безглузда стерво! Чом ти не можеш триматися від нас якнайдалі? Чом не можеш дати мені спокій?» Я ще раз вириваюся від нього. Але нікуди бігти. Із будинку мені ще раз не вирватися і через паркан не втекти. Я кричу, але мене ніхто не чує через шум дощу, рокіт грому та стукіт потяга, що наближається. Я несусь в кінець саду, в бік колії. Глухий кут. Зупиняюся на тому самому місці, де понад рік тому стояла з його дитиною на руках. Повертаюся, бачу, як він цілеспрямовано крокує до мене. Витирає губи рукою, спльовує на землю кров. Відчуваю, як за спиною за парканом дрижить колія — потяг майже навпроти нас, його стукіт схожий на крик. У Тома рухаються губи, він щось мені каже, але я не чую. Бачу, як він наближається, не рухаюся, доки він наближається майже впритул, а потім роблю замах. І встромляю зловісний штопор йому в шию.

Його очі розширюються від здивування, він беззвучно падає. Хапається руками за горло, не зводячи з мене очей. Таке враження, що він плаче. Я дивлюся на нього, допоки сила, а потім повертаюся спиною. Коли потяг проїжджає повз, я бачу обличчя в яскраво освітлених вікнах, люди схилилися над книжками та телефонами — пасажири відчувають себе в теплі та безпеці, повертаючись додому.