Гоукінз Пола - Дівчина у потягу

Том нахиляється, просовує руки за пасок моїх джинсів, хапає їх за край та тягне підлогою на кухню. Я брикаюся, намагаюся за щось ухопитися, однак не вдається. Я погано бачу — очі жалять сльози, усе немов у імлі. Біль нестерпний, а коли б’юся головою об підлогу, відчуваю, як накочує хвиля нудоти. Такий гарячий, сліпучий біль, коли щось торкається моєї скроні. А потім — темрява.

Вона на підлозі на кухні. Спливає кров’ю, але я гадаю, що це не надто серйозно. Він ще не закінчив. Я навіть не впевнена у тому, на що саме він чекає. Напевно, це нелегко для нього. Він таки колись кохав її.

Я була нагорі, вкладала Еві. Міркувала над тим, чи не цього я бажала. Нарешті ми позбудемося Рейчел. Раз і назавжди. Вона ніколи не повернеться. Саме про це я мріяла. Певна річ, не саме про це. Але я воліла, щоб вона зникла. Проте я мріяла про життя без Рейчел, і тепер, нарешті, я його отримаю. І залишимося ми втрьох: я, Том та Еві — як і годиться.

Лише на мить дозволяю собі насолодитися фантазіями, однак потім дивлюся на сплячу дочку та розумію, що це тільки мої фантазії. Я поцілувала свій палець й притиснула його до її досконалих губ, усвідомила, що ми ніколи не почуватимемося в безпеці. Я ніколи не буду в безпеці, тому що мені все відомо, а він не зможе мені довіряти. І хто може запевнити, що не з’явиться чергова Меґан? Чи то ще гірше — чергова Анна, чергова я?

Я повернулася на перший поверх. Чоловік сидів за кухонним столом, жлуктив пиво. Її я спершу не побачила, потім помітила ноги й подумала, що все скінчено, але він запевнив, що з нею все гаразд.

— Трошки вдарив, — зізнався він. — За нещасний випадок це видати не вдасться.

Тож ми чекали. Я також взяла собі пиво, ми пили разом. Він каявся, що йому по-справжньому шкода Меґан, шкода своєї зради. Поцілував мене, запевнив, що все зробить заради мене, що все налагодиться, у нас усе буде гаразд.

— Ми поїдемо звідси, як ти завжди хотіла. Поїдемо, куди тобі заманеться. Будь-куди.

Потім запитав, чи я зможу його пробачити, і я відповіла, що зможу, нехай дасть мені час. Він повірив. Здається, повірив.

Як і передбачував прогноз, почалася буря. Вона просинається від гуркоту грому, приходить до тями. Потім починає стогнати, ворушитися на підлозі.

— Тобі слід піти, — радить він мені. — Повертайся нагору.

Я цілую його в губи й залишаю на кухні, проте нагору не повертаюся. Натомість підіймаю слухавку в коридорі, сідаю на нижню сходинку та прислухаюся, тримаючи слухавку в руці, очікуючи слушної нагоди.

Я чую, як він розмовляє з нею м’яким низьким голосом. А потім чую її. Здається, вона плаче.

Я щось чую, якесь шипіння. Спалах світла, і я розумію, що це дощ, злива. Надворі темно, справжня буря. Блискавки. Не пам’ятаю, коли стемніло. Дощ у голові змушує мене отямитися, серце підскакує до горла. Я на підлозі, в кухні. Насилу мені вдається підвести голову, здійнятися на лікті. Він сидить за столом, дивиться на бурю, у руках — пляшка пива.

— Тож як мені бути, Рейч? — цікавиться він, коли помічає, що я підвела голову. — Сиджу тут уже… майже півгодини і ставлю те саме запитання. Що мені з тобою робити? Який вихід ти мені залишаєш? — Він робить великий ковток, задумливо поглядає на мене. Силкуючись, сідаю, прихилившись спиною до кухонного буфета. У голові паморочиться. Рот повен слини. Таке відчуття, що зараз мене знудить. Кусаю губи, занурюю нігті в долоні. Мені потрібно позбутися цього ступору, не маю права бути слабкою. Немає на кого покладатися. Я це розумію. Анна до поліції звертатися не стане. Не ризикуватиме безпекою власної дочки заради мене.

— Ти маєш визнати це, — продовжує Том. — Сама у всьому винна. Поміркуй над цим: якби ти просто дала нам спокій — ніколи б не опинилася в такій ситуації. Я б не опинився в цій ситуації. Жоден з нас. Якщо б того вечора ти не припхалася туди, якщо б Анна не прибігла назад після того, як побачила тебе на вокзалі, тоді б мені, напевно, вдалося все владнати з Меґан. Я не був би таким… роздратованим. Не втратив би самовладання. І не заподіяв їй шкоди. Нічого цього б не сталося.

Відчуваю, що в горлі накопичуються сльози, але я ковтаю цю грудку. Ось так він поводиться, ось так він завжди поводиться. Йому майстерно вдається змусити мене відчувати себе винною, справжньою нікчемою.

Він закінчує своє пиво, крутить порожню пляшку на столі. Сумно похитує головою, підводиться, підходить до мене, простягає руки.