Гоукінз Пола - Дівчина у потягу

Зі свого місця я помічаю, як здригається Анна.

— Анно, ти маєш мені вірити: я не мав наміру заходити так далеко. — Том дивиться на неї, потім горбиться, дивиться на власні долоні. — Вона почала щось казати про дитину — вона навіть не знала, чи то моя дитина, чи її чоловіка. Хотіла розкрити всі таємниці, а якщо дитина від мене, вона не проти, якщо я братиму участь у її вихованні… Я відповів, що мене не цікавить її дитина, що вона не має до мене будь-якого відношення. — Він хитає головою. — Вона засмутилася, а коли Меґан засмучується… Вона тут не схожа на Рейчел. Ніяких тобі сліз та скиглення. Вона кричала на мене, лаялася, вилила стільки бруду, погрожувала, що піде прямо до Анни, вона не дозволить себе ігнорувати, її дитиною не можна нехтувати… Господи, вона, чорт забирай, не вгамовувалася. Отже… не знаю, мені просто було потрібно, щоб вона зупинилася. Я підняв каменюку… — він дивиться на свою праву руку, ніби і зараз бачить той камінь, — і… - Він заплющує очі та глибоко зітхає. — Я не хотів. Просто волів, щоб вона замовкла. Крові було багато. Вона плакала, видавала жахливий звук. Спробувала відповзти від мене. Я не міг нічого вдіяти. Мені довелося закінчити справу.

Сонце сіло, в кімнаті стає темно. Панує тиша — чутно лише неглибоке, переривчасте дихання Тома. На вулиці ані звуку. Не пам’ятаю, коли востаннє чула потяг.

— Я сховав її в багажник, — продовжує він. — Заїхав трохи глибше в ліс, подалі від дороги. Навколо — нікого. Мені довелося вирити… — Його неглибоке дихання прискорюється. — Мені довелося рити яму голими руками. Я боявся. — Він дивиться на мене великими розширеними зіницями. — Боявся, що хтось прийде. Було боляче, нігті ламалися. Рив я довго. Довелося зупинитися, зателефонувати Анні, щоб сказати, буцімто розшукую тебе.

Він відкашлюється.

— Земля, відверто кажучи, доволі м’яка, але мені не вдалося вирити яму, як я хотів. До того ж я побоювався, що хтось прийде. Вважав, що в мене буде можливість повернутися пізніше, коли все вгамується. Гадав, що зможу її переховати… кудись в інше, краще місце. Але потім задощило, і я вже не спромігся…

Він похмуро дивиться на мене.

— Я був майже впевнений, що поліція заарештує Скотта. Вона розповідала, що він божеволів через те, що вона байдикує. Він звик читати її електронну пошту, перевіряв її. Я вважав… я планував за першої-ліпшої нагоди підкинути йому в будинок її телефон. Не знаю. Гадав, що якось завітаю випити пива… по-сусідськи… не знаю. Чіткого плану в мене не було. Я нічого завчасно не планував. Вбивство не було заздалегідь підготованим. Усе, що сталося, — жахлива випадковість.

Але потім його поведінка знову змінюється. Мов хмари, що мчать небом: щойно була темрява, тепер світло. Він підхоплюється, повільно крокує на кухню, де за столом сидить Анна та годує Еві. Цілує дитину в маківку, потім виймає зі стільчика для годування.

— Томе… — починає протестувати Анна.

— Усе гаразд. — Він посміхається дружині. — Я хочу побавитися. Дозволяєш, люба? — Він прямує до холодильника з дочкою на руках, витягає пиво. Дивиться на мене. — Пиво будеш?

Я хитаю головою.

— Ні, гадаю, краще не треба.

Я його майже не чую. Розмірковую, чи встигну дістатися вхідних дверей, перш ніж він мене перехопить. Якщо двері на засувці, мені здається, я впораюся. Якщо замкнені, тоді на мене очікують неприємності. Я кидаюся вперед до дверей. Вибігаю в коридор — моя рука майже торкається ручки дверей, коли відчуваю, як у мою голову влучає пляшка. Перед очима все біліє, я падаю навколішки — нестерпний вибух болю. Його пальці плутаються в моєму волоссі, коли він хапає мене за пасмо та ривком тягне назад у вітальню, потім відпускає. Він стоїть наді мною, широко розчепіривши ноги, так що вони опиняються з обох боків моїх стегон. Він продовжує тримати дитину на руках, але поряд з ним опиняється Анна і намагається дівчинку забрати.

— Віддай-но її мені, Томе, будь ласка. Ти зробиш їй боляче. Будь ласка, віддай її мені.

Він передає Еві, яка заходиться від плачу, дружині.

Я чую, як Том щось каже, але здається, що він десь далеко-далеко, ніби я чую його крізь товщу води. Можу розібрати слова, але чомусь здається, буцімто він звертається не до мене, й ті слова не мають жодного стосунку до того, що зі мною відбувається. Усе відбувається немов удалині.

— Йди нагору, — наказує він. — Йди до спальні, зачини двері. Не можна нікому телефонувати, зрозуміла? Анно, я не жартую. Ти ж не хочеш комусь дзвонити. Принаймні поки тут Еві. Ми ж не хочемо, щоб усе перетворилося на паскудство. — Анна не дивиться на мене. Вона притискає дитину до грудей, переступає мене й квапливо зникає.