Гоукінз Пола - Дівчина у потягу

Ми недовго прогулюємося мовчки, я — попереду, Том — за кілька кроків позаду. Я намагаюся підібрати слова. Не хочу ще більше ускладнювати ситуацію. Мені доводиться нагадувати собі, що я намагаюся вчинити правильно.

Зупиняюся, повертаюся до нього обличчям — він стоїть до мене майже впритул.

Обіймає мене за стегна.

— Просто тут? — питає він. — Ти цього бажаєш? — помітно, що він нудьгує.

— Ні, - відповідаю я, відхиляючись від нього. — Не цього.

Стежина трохи сходить донизу. Я уповільнюю крок, він йде поруч.

— Тоді чого?

Глибокий вдих. Горло досі болить.

— Я вагітна.

Узагалі жодної реакції — цілком відсторонений погляд. З однаковим успіхом я б могла сказати йому, що на зворотному шляху мені потрібно заїхати до крамниці «Сейнсбері» чи що я записалася на прийом до стоматолога.

— Мої вітання, — спокійно озивається він.

Ще один глибокий вдих.

— Томе, я кажу тобі про це тому… Тому що існує вірогідність, що це твоя дитина.

Він кілька секунд витріщається на мене, потім починає сміятися.

— Невже? От мені пощастило. То й що? Маємо від усіх утекти? Втрьох? Ти, я й дитина? Куди ми збиралися? До Іспанії?

— Я гадала, ти маєш знати…

— Зроби аборт, — радить він. — Я маю на увазі, якщо це дитина від чоловіка — роби що завгодно. Але якщо це моя дитина — позбудься її. Без жартів, не накой дурниць. Мені ще одна дитина не потрібна. — Він проводить пальцями по моїй щоці. - І пробач мені, Меґ, але я вважаю, що ти не можеш стати матір’ю, бо ж не маєш грошей.

— Якщо хочеш, можеш взяти участь…

— Ти чула, що я щойно сказав? — огризається він, повертаючись до мене спиною, і крокує стежкою назад до автівки. — З тебе вийде жахлива мати. Просто позбудься дитини.

Я поспішаю за ним, спочатку швидко крокую, потім навіть доводиться бігти, а коли доганяю його, штовхаю в спину. Я волаю, кричу, намагаюся роздерти його самовдоволене обличчя. А він посміхається, з легкістю відганяє мене. Я починаю казати найбрудніші слова, які тільки спадають на думку. Принижую його чоловічу гідність, його нудну жінку, його бридку дитину.

Навіть не розумію, через що сказилася. А на що я очікувала? На злість, можливо, занепокоєння, смуток. Але не на це. Це навіть не відмова. Цілковита відставка. Єдине, чого він бажає, - щоб я пішла геть… я й моя дитина… А я кажу йому, кричу на нього: «Нікуди я не піду. Ти ще про це пошкодуєш. До останніх днів свого клятого життя ти про це шкодуватимеш!»

Він більше не сміється.

Він направляється до мене. Щось тримає в руці.

Я впала. Напевно, послизнулася. Ударилася головою. Мені здається, що зараз знудить. Усе стає червоним. Мені несила підвестися.

Одна — задля смутку, дві — задля радощів, три — задля дівчини. Три — задля дівчини. Я застрягла на трьох. Не можу рахувати далі. Голова гуде від звуків, у роті в’язко від крові. Три — задля дівчини. Я чую гомін сорок, вони сміються, дражнять мене, хрипло ґелґотять. Очікуй звістки. Сумної звістки. Тепер я бачу їх. Чорних на фоні блакитного неба. Не птахів. Щось інше. Щось наближається. До мене хтось звертається: «А зараз дивись. Подивись, до чого ти мене примусила».

У вітальні ми сидимо невеличким трикутником: на дивані Том, ніжний батько та шанобливий чоловік, з дочкою на колінах, поряд з ним його дружина. Навпроти — колишня дружина, яка сьорбає чай. Дуже цивілізована розмова. Я розташувалася в шкіряному кріслі, яке ми придбали в «Гілз» одразу ж після весілля — це перший предмет меблів, який ми придбали як подружжя: шкіряне, м’яке, розкішне, коштовне, кольору пряженого молока. Пам’ятаю, як я раділа, коли крісло привезли до нас. Пам’ятаю, як згорталася в ньому клубочком, відчуваючи себе щасливою, в цілковитій безпеці, із думкою про те, що «ось це й є справжній шлюб — безпека, теплота, зручність».

Том похмуро спостерігає за мною, розмірковує, що робити далі, як усе владнати. Про Анну він не турбується, це я бачу. У нього зараз єдина проблема — я.

— Вона була дещо схожа на тебе, — раптом зізнається він. Відкидається на спинку дивана, зручніше влаштовує дочку в себе на колінах. — З одного боку, схожа, з іншого — ні. У неї була така риса… Ні, ти розумієш, якась безладна. Я не встояв. — Він посміхається до мене. — Я, лицар у білих латах.

— Який з тебе лицар! — неголосно заперечую я.

— Ох, Рейч, облиш. Невже не пам’ятаєш? Ти вся така сумна після смерті тата, тобі потрібно, щоб хтось повертався додому, хтось тебе кохав. Я дав тобі це. Дарував тобі відчуття безпеки. А потім ти вирішила на все начхати, але не потрібно в цьому звинувачувати мене.