Максим Кидрук - Твердиня

– Сюди, – тицьнув пальцем Сьома.

– Що це?

– Карта.

Човняр розгублено почухав голову.

– А вам далеко? – з підозрою спитав він.

– У нас є координати, – насправді у хлопців були лише координати місця, де слід звернути в праву притоку, проте Семен прикинув, що індіанець із Пуерто-Мальдонадо навряд чи має уявлення про глобальну супутникову навігацію. Чоловік із колоритною діркою під верхньою губою, насупившись, відвів очі.

– Як далеко? – повторив він запитання.

– Триста кілометрів.

– По Такуатіману?

– Й одній із приток.

– Це далеко. Це за «Проґресо». Туди ніхто не плаває.

– Чому? – здивувався Сьома.

– Бо небезпечно.

– Ми гарно заплатимо.

– Скільки?

Семен усвідомлював, що це неправильно, проте, зважаючи, що на той момент попит на ринку річкових перевезень у Пуерто-Мальдонадо катастрофічно переважав пропозицію, назвав максимальну ціну, що вони на неї розраховували.

– П’ятсот нуебо-солів, – неймовірна сума, як для східного Перу. Чоловік замислився, а потім заперечно мотнув головою. – Лиш один день, – переконував росіянин, – просто відвезете нас і все.

– Тільки відвезти?

– Так.

Індіанець вагався. Було видно, що йому хочеться заробити ті півтисячі.

– Це далеко… – задумливо повторив він і несподівано кинув фразу, що насторожила Семена: – Не хочеться повертатись у темряві…

– П’ятсот нуебо-солів, аміґо, – напирав хлопець.

– Добре, – несподівано погодився мачігуенга, – приходьте завтра о шостій ранку, – він простягнув хлопцям руку: – Я Атаучі.

«Атаучі Беззубий», – нарік його Левко.

– Лео.

– Сімеон.

– Ходімо, покажу човен.

– Це вона, – Левко обома руками стискав «Garmin GPSmap», дивлячись на притоку, що відгалужувалася ліворуч, – координати збігаються.

– Атаучі, – покликав човняра Семен, – туди! – і вказав пальцем на поворот.

Замість спрямувати синій гумовий «BRIG Falcon 570» у притоку, мачігуенга заглушив двигун і з дивним виразом на обличчі глянув на росіянина.

– Я туди не поїду, – прогугнявив він іспанською.

Сьома отетерів.

– Ми ж домовились. Ми заплатили тобі, Атаучі!

– Далі не поїду, – мотав головою індіанець.

– Що він каже? – Сатомі обернулась. Вона займала сидіння в носовій частині човна перед тумбою для керма, і за десять годин дороги її почало нудити від монотонного полотна мангрових заростей, що лише зрідка поступалися місцем піщаним пляжам. Єдине, що запам’яталося на тлі зелено-бурого переплетення тонких стовбурів і листя, – це двоповерхова халупа Тора Сандерса, котру загін проминув, не зупиняючись, о пів на восьму ранку. Малахітові хащі рясно обліпили хатину. Колись давно зелень, схоже, підчищали: то тут, то там проступали сліди сокири та садових ножиць, проте нині подвір’я виглядало занедбаним. Левко пропонував спинитись і зазирнути, хоча б переконатись, що норвежець ще живе в хижі, проте Сьома наполіг на тому, щоби прямувати до скелі Голова Папуги, не марнуючи час. Проти течії «Falcon 570» розвивав швидкість 20—25 км/год, і росіянин сподівався дістатися місця висадки ще до смеркання.

Сьома відмахнувся й знову заговорив іспанською до човняра:

– Я не розумію, Атаучі…

– Туди не можна, – різко відповів індіанець, блиснувши дірою між зубами.

– Чому?

– Не можна, й все. Або виходите тут, або пливемо назад.

Росіянин, який сидів на високому сидінні ліворуч від Атаучі, повернувся до Ґрема, Левка і Яна, котрі розмістилися на задній лаві.

– Він відмовляється везти нас далі.

– Чому? – звів брови українець.

– Не говорить. Каже, що туди просто не можна.

Левко окинув човняра презирливим поглядом.

– То попередь його, що ми не віддамо другу половину платні.

Сьома переклав, Атаучі ображено плямкнув губами, після чого завів мотор і… став розвертати човен за течією.

Хлопці попідскакували.

– Ей!

– Агов!

– Ти що робиш?

– Стій, – росіянин ухопив індіанця за руку, – почекай. – Мотор заглухнув. – Що ти хочеш?

– Ти не казав, що ви пливете далеко, ти не казав, що треба звертати з Такуатіману, ти обманув мене – у протоки ніхто не плаває! Ніколи.

– Ми докладемо зверху двісті песо, – запропонував Семен. Він би ніколи не зробив такої пропозиції, не порадившись із товаришами, якби знав, що Атаучі вимагає надбавки. Та хлопець бачив по очах індіанця, що той думає не про гроші, – він боїться.