Олексій Волков - Виконавець

Раптовий звук примусив мене здригнутися. У вікно несподівано постукали, гучно та по-свійськи. Прохорівна вийшла у сіни, і вже звідти почулися голоси. До хати, пригинаючись у дверях, зайшли Васюха, а за ним і Петро.

— Ну, ти застряг, земляче! — сказав Петро. — Бачу, тебе добре приймають! Не те, що нас! Пам’ятаєте, тітонько, як ви не хотіли нам лопати позичити минулого року, щойно ми приїхали?

У відповідь Прохорівна замахала на нього руками, доводячи, що я їй і дров наколов, і розважив, а лопату вона їм все-таки дала. Втім, обоє говорили жартома.

— Ну, все розвідав, що потрібно? — запитав мене Петро.

— Принаймні тут — усе, — відповів я.

— Що, і зошит з нотатками знайшов?

Васюха також не гребував найменшою можливістю підколоти мене, та я вже до цього звик, лише тепер, напевно, зрозумівши, якою помилкою свого часу виявилася безглузда бійка з Сашком Гессленгом. Тому лише відповів, що ще не вечір.

— Ну, давай, збирайся, — сказав Петро, — бо ми по тебе прийшли. А то ще сам заблукаєш. Хлопці вже вечерю зготували, напевно, думають, що ти щось виставиш за приїзд, а як ні, то вони можуть і самі виставити.

— Ти що, я сам, — відразу заперечив я, радіючи, що вони позбавили мене випробування, яке вже здавалося неминучим.

Я вдягнув куртку, попрощався з Прохорівною і вийшов за ними у темряву.

А вечеря й справді давно була готова. На незграбному кривуватому, але великому та міцному столі височів казан під кришкою, від якого дуже смачно пахло. Тут же стояла відкрита банка консервів, розрізана здоровезна чорна хлібина, квашені огірки та дещо інше. Привітавшись, я витяг із сумки завбачливо прихоплену з собою сувенірну літрову пляшку «Української з перцем» і виставив на стіл, що викликало справжні овації моїх земляків. Це й стало сигналом до вечері, й усі, включаючи Васюху, миттєво опинилися за столом. А після кількох чарок вищезгаданого еліксиру навіть мені життя почало здаватися кращим, аніж було насправді. Отож, напевно, Мішка-шаман і мав рацію, регулярно вживаючи ці «ліки від пса».

За розмовами з’ясувалося, що бригада Петра працює і в іншому селі, кілометрів за сорок звідси, ще одна — в Уренгої. Вахтовий метод дозволяв людям три місяці працювати тут, а потім три місяці відпочивати дома — на заміну їм приїжджали інші, — і давав непоганий заробіток. Сам Петро жив в Уренгої і мотався постійно від однієї бригади до іншої, організовуючи справи.

— Дивись, — казав Петро, — ти ніби непоганий мужик. Зараз, припустимо, роботи немає, щоб тебе взяти, а за два-три тижні щось і з’явиться, подумай. На теперішні часи, це зовсім непогані заробітки, та й роботодавець солідний — компанія експортує деревину! Гарантія, що завтра-післязавтра справа не заглохне.

На це я тільки ввічливо відмовлявся.

— І коли ж ти назад? — запитав Зеник.

— Гадаю, післязавтра, — відповів я. — Завтра тут дещо планую, потім просплюся, відпочину і зранку на Уренгой.

— А що завтра збираєшся робити, якщо не секрет? — запитав Васюха.

— На полювання хочу сходити, — повагавшись, відповів я. — Обіцяли мене тут на глухаря взяти. Не був ніколи, тільки в книжках доводилося читати.

— О, а ти що, мисливець? — здивувався Васюха. — Що, і рушницю маєш?

— Тут, звичайно, не маю, а вдома аж дві. І міжнародне посвідчення…

Задля солідності знову ж таки довелося витягнути і показати свої документи. Про плани щодо Гачилівки я вирішив більше не згадувати. Документи з цікавістю розглядали всі, а потім Васюха запитав:

— І хто ж тебе бере з собою?

— Губін, — відповів я. — Тимофій.

— А… — Васюха несподівано замислився. — І де ж ти його надибав?

— У Прохорівни.

У цього Васюхи завжди був такий вигляд, ніби він щось підозрює. Недарма риси його обличчя чимось нагадували лисячі, та разом з тим простота так і перла з нього. Якби він був справжнім лисом, напевно, зумів би якось не виставляти цього назовні. Побачивши, що хлопці повечеряли і збираються помалу вкладатися, Васюха розпрощався і пішов додому. А мені показали вільне ліжко, і я також почав влаштовуватися на ніч.

— Слухай, Петю! — раптом згадав Зеник. — А ти чого мовчиш, привіз мені те, що обіцяв? Я й забув зранку тебе запитати…

— Ой, та привіз! Більше не маю про що думати! На.

І він дав Зенику маленьку жовту коробочку, схожу на упаковку від фотоплівки. Той відразу розкрив її і витяг маленькі блискучі патрони, схожі на пістолетні.

— Чим би дитя не тішилося… — зітхнув третій — Ігор, відвертаючись до стіни.