Електрична лампочка, що висіла на ґанку будинку, де жили мої земляки, непогано освітлювала шлях аж до повороту. Петро прокинувся разом зі мною і увімкнув її, щоб мені зручніше було дістатися. Зараз я обмину якусь садибу, а кроків за сто вже хата Прохорівни і паркан, де я зустрівся з Губіним. Нерви були напружені, адже я не уявляв, що чекає мене сьогодні. Наді мною височів блідий місяць. У нас він завжди жовтий, навіть якщо надворі зимно, а уренгойський місяць чомусь мав сірувато-синій відтінок, хоча, можливо, це тільки здавалося. Я вирішив будь-що пройти цих сто метрів не оглядаючись, розуміючи, що зараз доведеться зробити задля цього неабияке зусилля. Та, щойно минувши хату, при місячному сяйві я здалеку побачив постать, що сперлася на огорожу. Тимофій уже чекав на мене. Тепер не озирнутися стало взагалі важко. І я озирнувся. Позаду нікого не було.
— Ну що, йдемо? — запитав Губін.
— Звичайно, адже домовилися.
— Дивись, цілий день пролазимо, завтра без ніг будеш.
— Звиклий, — відповів я.
— Ну, гляди. А на ногах що маєш?
— Ґумаки.
— Чєво? Це що за ґумаки?
Довелося пояснити, що це гумові чоботи.
— А… Це добре. Глухар сирі місця полюбляє.
І ми вирушили. Губін швидко йшов попереду, а я намагався не загубити у слабкому місячному відблиску його широкої спини й водночас дивитися під ноги, щоб не зашпортатися. Судячи з усього, він знав ці місця, як свої п’ять пальців. Ми тримали добрячий темп і практично не повертали. Місяць плив над нами, зачіпаючи голі гілки дерев, іноді гублячись у густих верхівках ялин. Час від часу я подивлявся на компас, що прихопив з дому. Розуміючи, що таке тайга, — ми чітко тримали північно-західний напрямок. Це полегшувало мені завдання в разі потреби повертатися назад самотужки. Губін мовчки, не озираючись, ішов попереду. Напевно, він чув, що я не відстаю. Що в нього на гадці? Цього я не знав. Хоча, до речі, не знав і він про пістолет під пахвою в людини, яка йде позаду нього, як і про думки, що бродять в її, тобто в моїй, голові. Цікавий мужик.
Ми йшли вже понад годину. Почало розвиднюватися. Тільки раз він озирнувся, змірявши мене байдужим поглядом.
— Що? — запитав я.
— Дивлюся, чи не загубився ще.
— Покажете мені ті місця, коли будемо проходити?
— Які місця?
— Ну, електролінію, дорогу почату. Я ж кажу, що працював там колись… Хотілося б глянути.
— А… Ми не йтимемо там.
— Як, ви ж казали, що то поблизу Гачилівки?
— Біля Гачилівки йтимемо, а дорога чотири кілометри вбік.
— А Гачилівку покажете?
— Покажу, — пообіцяв Тимофій і додав ходу.
Пройшли ще з годину. Зовсім розвиднілося.
Весняний ліс, який щойно звільнився від снігу, виглядав непривітно — сірі дерева, під ногами пріле листя, хмиз, місцями пожухла трава. Напевно, додавало враження і те, що був він чужим та незнайомим. У видолинках згустився невеликий туман. Місцевість пішла на схил, а дерева порідшали.
— Ну, ось, — сказав Губін зупиняючись, — он і Гачилівка.
— Де? — не зрозумів я.
— Ось, метрів триста, — він показав рукою, — бачиш, внизу, де гущавина, кущі? Ото там, недалеко за ними, вже стояли крайні хати. Тепер порозвалювалися.
— Напевно, я тут не бував, — сказав я. — Пам’ятаю, там, де ходив, було поле, ще знайшов повно коров’ячих кісток, а нагорі рештки від ферми, довга така споруда…
— А… то це на іншому кінці. Скотомогильник там був, а на краю села — ферма колгоспна, пилорама. А тепер самі хащі.
Ось він, і настав цей момент, коли я мав наважитися. Що ж, задля цього я й летів сюди, за чотири тисячі кілометрів. Наважитися завжди важко. Легше стає потім, коли розумієш, що зворотного шляху вже немає. Заким Губін говорив, я тримав у руках відламану від куща гілку і слухав.
— Ну, пішли, — сказав Тимофій. — 3 годину ще йти, трохи більше. А там уже й прислухатися почнем.
Зламану гілку я кинув на кущ, де вона й застрягла, і рушив уперед. Здавалося, Губін не звернув на це уваги. Він упевнено та швидко просувався вперед, переступаючи через повалений сухостій. Це був зручний момент. Гачилівка зникла з поля зору.
Зробивши незграбний рух, я «перечепився» об деревину, змахнув руками і, голосно вилаявшись, полетів на землю. Губін зупинився й оглянувся. Я лежав і стогнав, отямлюючись, а потім спробував підвестися, але скрикнув, коли спирався на праву ногу, і знову присів на землю.
— Що сталося? — він підійшов до мене.
— Чорт забирай, перечепився об суху гілку — і загримів!.. Зараз ідемо.
Я посидів кілька хвилин, потер коліно і спробував стати, але йти не міг. Спираючись щоразу на праву ногу, я імітував страшенний біль у коліні. Знову вилаявшись, я сів і оголив своє коліно. Схилився і Тимофій. Коліно виглядало нормально.
Читать дальше