Олексій Волков - Виконавець

— Згоден, — сказав я. — Умови контракту прийнято. Тільки бажано з часом не затягувати.

— Яке «затягувати»? — здивувався він. — От завтра й підемо. Лягай чимраніше спати. Зустрічаємося завтра ось тут о п’ятій ранку. Дам тобі свою рушницю… Звичайно, не «Зімсон» і навіть не МЦ, але глухаря свого застрелиш, обдереш пір’я та дзьоб на пам’ять, а м’ясо — ну гаразд уже, лишиш…

Він і далі глузував з мене. Напевно, це було в крові в усіх сибіряків.

— Не переживайте, — сказав я, — оцього вже глухаря я вам не лишу, хай би тільки вдалося.

— За це можеш не хвилюватися, — він уже пішов і на ходу повернувся до мене: — Запитай тут у кого хочеш — Тимоха Губін ніколи без глухаря не повертається.

Роззявивши рота, я мовчки дивився на широку спину, що зникала за кущами сусідньої садиби. Напевно, удача, яка супроводжувала мене від перших хвилин перебування в Уренгої, захотіла мене покинути. Щойно я домовився йти у гачилівську глухомань з людиною, яка, за версією Прохорівни, була вбивцею Мішки-шамана.

Надворі ось-ось мало смеркатися. Я сидів за столом у невеличкій дерев’яній хатині та чистив картоплю у «шубі». Прохорівна також всілася навпроти, пригощаючи мене своїми звичайними наїдками. Щастя, що вона не вздріла через вікно моєї розмови з Губіним, інакше настрій у неї, безперечно, зіпсувався б. А так стара виглядала майже щасливою, оскільки цього вечора знайшовся хтось, хто спромігся наколоти дров та розрадити її самотність.

— І що ж, — запитав я, — дід Мішка так і не бував більше у Гачилівці після того, як прийшов звідти та оселився тут?

— Бував, — сказала вона, — спочатку ходив кілька разів, а потім покинув. Принаймні я не знала, щоб він бував там. От тільки недавно чогось туди поперся. Перед смертю, наче відчував щось. Казала я йому: «Ну чого тобі там треба?» Ні, пішов-таки. І не одужав ще повністю після лікарні — так ні, взяв і пішов. Кілька днів його тоді не було. Потім прийшов. «Ну, що?» — питаю. А він: «Та нічого». Ось і все. Дуже він тоді запив, як ото останній раз ходив туди. Ой, запи-и-ив… Все-таки шкода його, хоч і непутящий був. Одного разу каже мені, вже зовсім перед тим, як згорів: «Знаєш, Прохорівно, а давай я тобі новий дім покладу! Мені вже нічого не треба, а тобі згодиться». А потім почав плести щось про свої гроші, яких у нього багато. П’яний був… Ну звідки в нього гроші візьмуться? Я ж його змалку знала…

— А як його справжнє прізвище? — запитав я. — А то все Мішка-шаман, Мішка-шаман… Навіть негарно якось.

— Хаврюков, — відповіла Прохорівна. — Михаїл Хаврюков, а по батькові Іванович. З року він був або тридцять четвертого, або тридцять шостого, багато молодший від мене…

— Виходить, навіть шістдесяти не мав?! — відверто здивувався я.

— Не мав, — погодилася Прохорівна, — молодий ще був…

Час було збиратися. Я таки залишив сумку з речами в наших хлопців, про що тепер шкодував. Переночувати тут виглядало набагато зручніше, заховуючи й те, що завтра о п’ятій від її хатини я мав вирушати у гачилівську глухомань. Думки про це та про того, з ким я йтиму, викликали неприємний холод під грудьми та слабкість у ногах — відчуття, до яких я так звик останнім часом. Хтось із відомих учених назвав їх гімнастикою для нервів, вважаючи потрібними для людини. Але в такій кількості вони вже не тягнули на гімнастику — це була праця на знос. Навряд чи варто було всерйоз сприймати припущення Прохорівни стосовно до Тимофія Губіна. Чого не наплете язик старої переляканої баби? Хоча, з іншого боку, можна припустити, що селом свого часу справді ходили такі чутки, а диму без вогню, як відомо, не буває. В будь-якому разі, з Губіним тепер треба бути насторожі, щоб він не дізнався про моє зацікавлення Мішкою-шаманом. Як це зробити, я поки що не знав.

Я дуже шкодував, що залишив у земляків сумку з речами. Адже зараз я повинен був вийти з хати у весняний сірий морок безлюдної околиці села і попрямувати у бік хатини, де проживали Петро зі своєю бригадою. Це недалеко. Якщо піти швидко, то навіть не зчуєшся, як будеш на місці. Але, відійшовши кілька кроків та занурившись у липку темряву, я обов’язково озирнуся. Що я там побачу? Як і належить, ще чорніший від неї силует зі знайомими обрисами своєї другої тіні? Невже? Невже таке можливо? І що тоді? Що тоді робити?

Попри всі доводи Світлани, я знав одне — будь-який пес, чи то натуральний, чи то нематеріальний, хай який би він був, не зміг би миттєво перенестися за мною сюди, за тисячі кілометрів. Цього усвідомити я не міг. Зустрітися тут зі своєю другою тінню означало для мене одне — мій «дах» зовсім поїхав і я не сповна… Тоді вже можна не тріпатися і остаточно заспокоїтися. Напевно, так зробив свого часу і Мішка-шаман. Усвідомлення цього виглядало жахливіше, аніж зустріч з будь-якою нечистю, з будь-яким невідомим явищем. Тому, божеволіючи від думки, що це випробування зараз все-таки доведеться пройти, я пропускав повз вуха останні теревені Прохорівни. Вона ж, у свою чергу, товклася поруч, похитуючи головою, і, не помічала, що коїлося зі мною. Напевно, їй ніколи не доводилося бачити людину, яка готувалася підписати собі вирок.