Олександр Дан - ІНСОМВІТА. Психологічний трилер з елементами детективу

– Отже, голубчику, я візьму вас до себе. Завтра вихідний, і тому сеанс ми проведемо у мене вдома в моєму кабінеті. Медикаментозна терапія тут не допоможе. Ми покопаємося у вашому мозку, у вашій свідомості. Усе почнемо спочатку. Як психотерапію ми, справді, застосуємо клінічний гіпноз, як і казала ваша Аманда. Але спочатку я прошу вас згадати ще більше деталей і розповісти мені. Я чекатиму вас завтра ось за цією адресою.

Лікар акуратним, каліграфічним почерком, не властивим людям його професії, написав на візитівці свою домашню адресу і вручив її Робертові.

– Не тягнутимемо з інтригою. Я чекатиму вас завтра о десятій годині ранку. Так, і передайте Аманді від мене полум'яний привіт.

Лікар спровадив Роберта до виходу і біля самих дверей раптом пильно позирнув йому у вічі і холодним голосом вимовив:

– Я вам не вірю, шановний. Не вірю ні на секунду жодному вашому слову. І вам доведеться дуже сильно постаратися, щоб переконати мене в протилежному. Але я заінтригований, аж надто неймовірна ваша брехня. Настільки неймовірна, наскільки неймовірною може бути тільки сама правда.

Роберт стояв над урвищем і мовчки слухав розмірений шум річки. Він спостерігав, як через великі валуни пробивалися чорні потоки води, і згадував. У голові спливали фрагменти його дитинства й юності. То з'являлися, то зникали чиїсь обличчя, рідні, близькі чи просто знайомі. Одні усміхалися, інші дивилися з докором. А вода все мчала і мчала швидким потоком, кружляла у вирах, ревіла від безпорадності перемогти вкриті снігом пласкі кам'яні валуни, які перетинали їй шлях до волі.

Але Роберт нічого цього не помічав. У думках він був далеко від цієї річки і від цього засніженого місця.

Хто він? Тревор зі сновидінь, до якого він приріс і думками, і спогадами, і, здається, навіть тілом, чи Роберт, що, безумовно, було ближче і реально відчутніше ще кілька днів тому, але не зараз. Цієї миті спогади змішалися, у голові все вирувало і клекотіло, як унизу біля підніжжя скелі. В один і той же час спогади життя Тревора і реальності змішалися і короткими кадрами малювали прожиті образи і сцени. Раптом пам'ять Роберта повернула його в той перший день, коли все сталося вперше. Усе ніби зупинилося, стихло і спогад давно пережитого стану обволік Роберта теплом і тужливим почуттям чогось давно забутого і втраченого.

***

…Ніч. Різдво. Дитяча кімната. Посеред кімнати великий стіл, на якому стоїть прикрашена невеличка ялинка. Золоті та срібні нитки дощику з фольги спадали від верхівки по гілках до самого низу. Круглі кульки з вати, що нагадували великі сніжні пластівці, прикрашали гострі гілочки новорічного дерева.

Ялинка сяяла гірляндами у вигляді білих сніжинок і різноманітних іграшок у формі космічних об'єктів. Усередині гірлянд різними кольорами світилися лампочки. Від цього світла на стелі з'являлися фантастичні відблиски, що надавало святу ще більшої казковості.

Під ялинкою – кілька помаранч і білий Дід Мороз із пап’є-маше з посохом і червоним лантухом для подарунків на плечах, який з року в рік з'являвся під кожною новою ялинкою зі старої пожовклої картонної коробки, де його зберігали разом із іграшками, гірляндами, кульками, пожовклою від часу ватою і довгими нитками дощу з різнокольорової фольги.

Запах свіжої смереки заповнював усю кімнату, а з кухні доносився аромат ванілі і свіжої випічки.

Роберт не розумів, чому він прокинувся. Він просто дивився сонними очима на ялинку, що виблискувала вогнями. Десь далеко на вулиці лунали дзвіночки, грав акордеон і долинали різдвяні колядки.

Різдво було в самому розпалі. Люди, переодягнені в костюми героїв різдвяного вертепу, просто на засніженій вулиці розігрували спектакль. Вони були одягнені у шкіряний, вивернутий хутром назовні одяг, підперезані ременями на поясі і хрест-на-хрест на грудях, на ногах – грубі штани, заправлені у валянки, на ремені начеплені залізні дзвіночки – великі і маленькі. Під час бігу і тупцювання на місці вони видавали різні за тоном, глибиною і тривалістю звуки. Грубо зроблені чорні маски з прорізами для очей закривали обличчя, на голови надягнуті чорні тюрбани з червоними стрічками, а в руках – дерев'яні криві палиці-ключки або мітли. Розмовляти їм за традицією було заборонено, вони тільки гарчали і гавкали, як собаки, лякаючи перехожих і розважаючи дітей. Інші учасники вертепу – колядники – були одягнені в гуцульські костюми – киптари, сардаки чи козячі кожушки. Вони несли попереду велику зірку на довгій жердині і співали різдвяні колядки.