Олександр Дан - ІНСОМВІТА. Психологічний трилер з елементами детективу

Кажете «Інсомвіта 11 11 Insomvita (від лат . in- – «в-», «по-», лат . somnum – «сон», лат . vitae – «життя») – життя в сновидінні. »,? «Життя у сновидді»? Так-так… Цікаво… Дуже цікаво… Кхе-кхе… «Інсомвіта»… Самі намудрували чи хтось напоумив? – чоловік років шістдесяти у білому халаті і з тоненькою сивою борідкою оглядав Роберта. Він замовк і пильно з напівпосмішкою, не приховуючи недовіру, подивився Робертові у вічі. – Пане Роберт, якщо все, про що ви тут говорите, є правдою і в цьому немає ні крихти брехні, то ви унікальна особистість, ви справжня знахідка для психіатра!

На лікаря-психіатра доктор Олександр Фрідман зовсім не був схожий. У розумінні Роберта психіатр – це серйозний огрядний чоловік у дорогому костюмі з музичними, охайними руками піаніста, з високим чолом та обов'язковою акуратною широкою бородою від бакенбард.

Але перед Робертом сидів невисокий, худий літній чоловік з невеликою, ретельно підстриженою сивою борідкою і короткими вусами. Обличчя, зрешечене павутинкою тоненьких зморщок, було дуже доглянутим, якимось мініатюрним та жіночним. Його сиве волосся ретельно підстрижене і гладенько зачесане назад.

Рухи лікаря швидкі, майже блискавичні. Коли він говорив, а говорив він дуже швидко, то сильно жестикулював. Водночас дикція його була правильна, кожне слово він вимовляв дуже чітко.

Психіатр послідовно здійснював свій ритуал: від очей він перейшов до язика і гортані, пом’яв кисті рук і легенько постукав по колінах гумовим молоточком.

– Ніяких відхилень! Антидепресанти приймаєте? На мігрень страждаєте?

– Ні. Антидепресанти ніколи не потребував, – відповів Роберт, – та й пігулки приймаю вряди-годи. Щодо мігрені, то навіть не знаю, що сказати, важко й згадати, коли була востаннє.

– А сон? Можливо, страждаєте на безсоння? – лікар вочевидь був збентежений і навіть не намагався це приховувати. – Ви виглядаєте дещо втомленим.

– Пане лікарю, я засинаю, як немовля. Можу заснути скрізь і в будь-якому положенні, – усміхнувся Роберт. – Я тільки-но з відрядження. Не спав майже добу – чуже місто, переліт.

– Перевтома? Недосипання? Багато працюєте?

– Та ні, лікарю. Зі мною все гаразд. Питання зовсім в іншому. Я хотів дізнатися, чи траплялося вам щось подібне?

– Наркотики раніше вживали? Травичкою бавилися? – не звертаючи уваги на поставлене Робертом запитання, продовжував свій допит лікар.

– Док, та нічого подібного. Я навіть алкоголь не сприймаю, тому майже не вживаю і ніколи не палив.

Роберт спробував говорити рівним, спокійним голосом, щоб переконати психіатра у своїх словах, позаяк його очі просвердлювали Роберта під час цього допиту наскрізь.

– Так-так-так… Зрозуміло… Зрозуміло… Усе зрозуміло! А раніше до лікарів зверталися з цією проблемою?

– Я вам уже казав, тут ні до кого ніколи не звертався. Мені порадила до вас звернутися Аманда. Саме вона запропонувала це.

– Так-так-так… Аманда, – протяжно та відсторонено промовив лікар і, не звертаючи уваги на останні слова Роберта, підвівся і повторно почав обмацувати його череп. – Кажете, що ніяких травм голови у вас не було. А у дитинстві? Можливо, стреси, психічні розлади, фобії чи якісь дитячі тривоги?

– Пане лікарю, нічого подібного. Я взагалі нічим серйозним ніколи не хворів.

Психіатр пильно подивився Робертові у вічі і знову почав обмацувати його потилицю. Його пальці, як масажний прилад, приємно ковзалися по волоссю, не залишаючи недослідженим і дюйм черепа пацієнта.

– Якщо це допоможе, док… Я не знаю, фобія це чи ні, але я відчуваю у потязі нестерпний дискомфорт.

Лікар зовсім не звернув уваги на слова Роберта і продовжував обмацувати його голову, потім задумливо вимовив:

– Чому так? Як мені відомо, залізничний транспорт – найбезпечніший.

Але зненацька зупинився і, не знімаючи рук з голови Роберта, нахилився до його обличчя впритул і швидко запитав:

– А чим вас так лякає потяг?

– Це все через трощу під Ленброук Гроув у Лондоні.

– Так-так-так, – швидко промовив психіатр, – розповідайте.

– Це було давно, здається, у жовтні 1999 року. У Редінгу вранці перед самою посадкою у вагон мені різко стало зле просто на пероні. Сталося сильне запаморочення, і мені здалося, що на мить я навіть втратив свідомість. І тут у мене виникло видіння. Я побачив, що лежу серед загиблих людей поміж нагромаджених уламків вагона, повного закривавлених трупів. Я навіть відчув вогонь на обличчі від полум'я, що охопило вагон. І раптом у голові чийсь голос дав мені чітку установку не сідати в цей потяг. А ввечері з новин я дізнався, що на четвертому кілометрі від лондонської станції Педдінгтон трапилася моторошна залізнична троща, у якій зіткнулися два потяги, що призвело до загибелі понад тридцяти осіб, понад п'ятсот отримали поранення. І саме перший вагон, куди я мав увійти, постраждав найбільше.