Олександр Дан - ІНСОМВІТА. Психологічний трилер з елементами детективу

Етьєн завжди був небагатослівний, скупий на прояв будь-яких почуттів, усі свої емоції завжди старанно приховував. Навіть жартував з кам'яним виразом обличчя, а найкраща похвала з його вуст звучала одним словом – «Непогано».

Але, незважаючи ні на що, Тревор дуже цінував дружбу з Етьєном. Упродовж багатьох років вони працювали пліч-о-пліч. Етьєн супроводжував Тревора майже в усіх його експедиціях.

Окрім цього, ось уже понад рік Етьєн залицяється до Кейт, багато часу вони проводять разом. Кумедно спостерігати, як цей високий, худорлявий, з орлиним носом і довгими руками француз ніжно ставиться до маленької Кейт, яка на дві голови нижча за нього. Тревор з усмішкою спостерігав за ними, мимоволі порівнюючи ці стосунки з грою вогню й льоду. Було очевидно, що гаряче серце Кейт розтопило крижану брилу в грудях Етьєна.

З Деном Тревор почав працювати півтора роки тому. Це був невисокий, відкритий юнак, пацифіст і серцеїд. Йому було всього двадцять п'ять. Одразу після закінчення університету в Тампере він був прийнятий до Les Mondes як перспективний, молодий та амбітний репортер. Головний редактор Les Mondes Рошфор опікувався молодим репортером, у якого розгледів талант. Він прагнув допомогти юнакові розвинути цей талант. Рошфор зробив Дена помічником Тревора, і той під час кількох відряджень на Близький Схід супроводжував його й Етьєна. Утім подейкували, що Ден є далеким родичем Рошфора, а можливо, навіть плодом його амурних пригод у минулому. Хай там що, Рошфору вочевидь не байдужа доля цього юнака, і він істотно допомагав тому знайти власний простір у журналістиці.

Після того, як Етьєн почав відкрито зустрічатися з Кейт і вона переїхала жити до нього до Парижа, саме Ден став компаньйоном Тревора, відвідуючи з ним нічні клуби Парижа й Цюріха.

Сам Ден, як міг, приховував своє минуле, ніколи про нього не згадував, але водночас тішився бути корисним досвідченим колегам і з усією проникливістю спостерігав за Тревором, опановуючи навички нелегкої роботи військового журналіста. І саме Ден замість Тревора, як його асистент, останнім часом висвітлював судовий процес «США проти Вуда» – скандальну справу найбільшого за всю історію продавця нелегальної зброї, яку розглядав Південний окружний суд штату Нью-Йорк.

Тревор сидів на веранді заповненого відвідувачами ресторану і спостерігав за столиком поблизу входу, за яким сиділа літня сімейна пара і тихо розмовляла. Було дуже весело спостерігати, як чоловік потайки від дружини підгодовував мініатюрного песика, що сидів під столом і з нетерпінням чекав черговий шматок ласощів з його тарілки.

Тревор розгорнув свіжий часопис, намагаючись знайти останні публікації щодо процесу над Вудом, але, погортавши його і нічого не знайшовши, покликав офіціанта для розрахунку. Саме тут і сталася ця несподівана зустріч, що кардинально змінила його життя, мимоволі оголивши ту його частину, про яку він навіть не здогадувався.

Раптом Тревор почув сербську мову. Розмовляли чоловік і жінка, очевидно, туристи. З ними двоє діток віком років семи. Голос чоловіка здався йому знайомим. Тревор готовий був побитися об заклад, що знає цю людину дуже близько. Він умить відклав газету і почав придивлятися до силуетів фігур, що віддалялися. Жінка йшла попереду, тримаючи двох діточок за руки. Чоловік розглядав бруківку з написаними на ній назвами міст і мимоволі повернувся у бік Тревора. Це був невисокий, на вигляд п’ятдесятилітній огрядний чоловік, який уже почав лисіти, в окулярах з товстими лінзами, одягнений у пошарпаний, але чистий костюм, поверх якого – пожмаканий, довгий не за розміром темно-синій плащ.

Раптом Тревора осінило, і він, піднявшись зі стільця, голосно гукнув сербською:

– Йоване? Друже мій, Йоване, це ти?!!!

Чоловік здивовано озирнувся. Дружина теж звернула увагу на незнайомця, який голосно кликав її чоловіка. Обоє діток одразу підійшли до матері і притиснулися до неї.

– Йоване, привіт! Це я, Тревор. Старий, не впізнаєш мене?

– Тео?! – відгукнувся з подивом чоловік, широко розкинувши руки. – Треворе! От чого не сподівався, того не сподівався! Скільки літ, скільки зим? Оце так зустріч!

Друзі міцно обійнялися.

– Я гадав, що більше тебе ніколи не побачу, – сказав Тревор, – скільки років минуло – десять? Дванадцять?

– Тео, п'ятнадцять років, не менше! Ти ще тоді в Легіоні служив, – протираючи хусточкою спітнілі скельця окулярів, повільно, зі сльозами щирої радості відповів Йован. – Я навіть уже і забув, як ти виглядаєш. Дай-но я тебе роздивлюся!