Олександр Дан - ІНСОМВІТА. Психологічний трилер з елементами детективу

Але Кейт упевнено зробила крок до відчинених дверей і міцно взяла Тревора за лікоть.

– Керувати автівкою вмієте? – запитав Тревор, залишаючи сарай, і, не чекаючи відповіді, вказавши на білий джип, прошепотів: – Зазвичай ключі залишають у підлокітнику. Умикайте двигун і чекайте на мене. Якщо щось піде не так, то знайте, що шлях на волю – просто за он тим муром.

Кейт побігла до авто, а Тревор облив бензином інші два джипи й ящики з боєприпасами, складені один на одного під невеличким наметом. Почувши шум двигуна, з будинку вискочили двоє бойовиків, але цієї миті просто в них під ногами вибухнула граната, кинута Тревором. З вікон будинку почалася безладна стрілянина. Тревор кинув у будинок ще дві гранати й автоматною чергою підпалив розлитий бензин. За мить усе навколо перетворилося на вогняний факел. Відстрілюючись, Тревор кинув гранату в бік ящиків з боєприпасами, заскочив у відчинені дверцята автівки і голосно скомандував:

– Рушай!

– Куди? – збентежено запитала Кейт і невпевнено поклала тремтячі руки на кермо.

– Туди! – крикнув Тревор. Він схопив однією рукою кермо, а лівою ногою натиснув на педаль газу разом із ступнею Кейт, спрямовуючи автомобіль просто на глиняну огорожу. – Тримайтеся міцніше!

Автомобіль, зруйнувавши вщент мур, вилетів на піщану дорогу під громохкі вибухи боєприпасів, що здетонували. Над селищем піднялася яскрава вогняна заграва, осяявши втікачам шлях.

– Тепер можна увімкнути фари, – через деякий час, коли палаючий будинок зник за пагорбом, тихо сказав Тревор. – Звідси до Сангіна кілометрів зо двадцять п'ять, не більше. Рухайтеся, не зупиняючись, до річки. Там недалеко британська база… Нас мають побачити патрулі.

Тревор ледве промовляв слова. Кейт тільки зараз помітила, що він притискає долоню до лівого боку грудей. Крізь пальці його руки сочилася кров.

– Ви поранені? Що з вами? – стривожено запитала Кейт.

Але Тревор мовчав. Він утратив свідомість, і його тіло обм'якло.

– Не мовчіть, говоріть зі мною, – крикнула перелякана Кейт, але відповіді не отримала.

Вона рукою притиснула його рану і ще сильніше тиснула педаль газу.

Тревор отямився в палаті військового шпиталю. Біля нього в білому халаті, накинутому на військово-польову форму, сиділа Кейт з розгорнутою книжкою в руках і дрімала.

– Де я? – ледь чутно спитав Тревор.

– Ми в Кандагарі, на американській базі, – відповіла сонна Кейт, радісно усміхнувшись.

– Скільки я спав?

– Майже три доби. Вам зробили операцію, тепер усе вже позаду.

Тревор озирнувся навколо, потім подивився на Кейт і ледь помітно усміхнувся:

– А ми ж з вами навіть не встигли познайомитися. Мене звуть Тревор Бланш.

– А мене Кейт. Кейт Ларсен. Я з Австралії. Хотіла подякувати вам за порятунок.

– Не варто, Кейт, я тут тільки завдяки вам, отже, ми квити.

Наступного дня Тревора і Кейт вивезли з Афганістану до Швейцарії. У Цюріху Тревор підлікувався і весь свій вільний час проводив з Кейт. Тревор навіть намагався залицятися до неї, але після кількох ночей, проведених разом, Кейт дала йому зрозуміти, що не має наміру зав'язувати з ним серйозні стосунки, щоб не розчаровуватися, і вважає за краще бути вільною від будь-яких зобов'язань. Насправді, Кейт випробовувала Тревора. Він їй дуже подобався, але своєю жіночою інтуїцією вона без зусиль прорахувала його мінливість і спробувала розбудити в ньому почуття власника. Тревор же легко прийняв умови Кейт і надалі дивився на неї тільки як на колегу.

Спочатку це, звичайно, дуже дратувало Кейт, але вона не давала Треворові це зрозуміти і завжди при нагоді була рада його бачити, особливо коли траплялася спільна робота.

Насправді, такі стосунки чоловіка і жінки мали б через певний час припинитися раз і назавжди, але їх об’єднувала журналістська робота: після дво-, тритижневих відряджень вони обидва роз'їжджалися кожен до себе, до свого дому, до рідних – у свій світ.

Оператора Етьєна Тревор знав уже понад десять років, ще з часів роботи в Сьєрра-Леоне. Він француз, але в його жилах тече й шотландська кров, по матері він справжній scotch. Більшу частину дитинства й юнацьких років, за його словами, Етьєн провів поблизу підніжжя найвищої шотландської гори Бен-Невіс на узбережжі Лох Лінн, у містечку Форт-Вільям, де народилася його мати і жили всі їхні родичі. Етьєн кожною своєю клітиною вбирав традиції шотландців. Він пишався історією Шотландії, яку дуже шанував і вважав своєю. Тому у свої тридцять п'ять на француза скидався хіба що рисами свого худорлявого обличчя. Навіть татуювання на лівому плечі у нього було зі словами девізу Шотландії по-латині: «Nemo me impune lacessit» 9 9 Nemo me impune lacessit (лат). – ніхто не зачепить мене безкарно. .