Олександр Дан - ІНСОМВІТА. Психологічний трилер з елементами детективу

– Педдінгтонська троща, – згадав доктор Фрідман, – я читав про цю подію в газетах.

– Так. Відтоді я уникаю потягів. Я думаю, що то було для мене застереження з неба, знак. У мене і зараз перед очима стоїть той вагон – гора понівеченого металу й обгорілі тіла. То було жахливо.

Доктор Фрідман слухав розповідь Роберта, не припиняючи обмацувати його голову.

– Видіння, кажете, – вимовив лікар після того, як Роберт замовк. – Там, здається, усе сталося через світлофор? Та-а-ак… А більше ніяких видінь у вас не було?

– Ні, пане лікарю, – невпевнено відповів Роберт. – Ось тільки сни…

Тим часом після ретельного обстеження черепа психіатр знову перейшов до очей та язика пацієнта.

– Розтуліть ще раз, будь ласка, рот… Ширше, будь ласка, і покажіть мені язика.

Здавалося, що він шукає діагноз, написаний десь у ротовій порожнині.

– Так-та-а-ак… То що ви кажете? Нічим серйозним не хворіли? – спитав лікар, розглядаючи горло Роберта. Відповіді він і не очікував, оскільки рот Роберта був широко розтулений.

Роберт звернув увагу, що у лікаря, немолодої вже людини, очі не просто блищали, вони сяяли юністю та життям. Так виглядають очі у дітей, коли їх відривають від гри.

– А що Аманда? – несподівано і швидко спитав лікар, рукою показуючи, що рот можна стулити. – Давно ви знайомі з нею?

– Аманда? Ні. Я, тобто Тревор… Тобто я познайомився з нею тільки минулої ночі.

– Тревор… – задумливо мовив лікар. – Вибачте, а як виглядає ця ваша Аманда? Скільки їй років?

– Я її не бачив, та дуже чітко відчував і чув… Але чомусь саме зараз я зрозумів, що знаю, як вона виглядає. На вигляд їй, напевно, близько тридцяти. Можливо, менше. Чорношкіра, висока, дуже приваблива. І ось ще… очі… – Роберт замислився і, перевівши погляд на лікаря, вимовив: – у неї якісь неймовірні казкові очі зеленувато-блакитного кольору. Вони…

– Ви розумієте, що це, можливо, ваше друге «я»? – з нетерпінням обірвавши Роберта, раптом запитав доктор. – І це вона сама вам порадила прийти до мене?

– Ну не зовсім до вас. Вона наполягла, щоб я тут, у цьому моєму світі, звернувся до хорошого психіатра або, зрештою, до психолога і розповів йому все. Вона сказала, що їй знадобилася допомога з цього боку для того, щоб розібратися, що зі мною відбувається там. Тобто з Тревором…

– Дивно все це, вам не здається?

– Згоден, ось тому зараз я тут. Адже я давно цікавлюся питанням дисоціативних розладів, мені більше, ніж будь-кому, хочеться зрозуміти все.

– Овва! Ви читаєте медичні журнали? – здивовано промовив лікар, піднявши брови. – Розумієте, голубчику, дисоціація багатьма психіатрами і мною, між іншим, теж розглядається як симптоматичний прояв у відповідь на травму, критичний емоційний стрес, вона пов'язана з емоційною дизрегуляцією. Але, як мені здається, нічого подібного з вами не траплялося, окрім випадку першого рецидиву і вашої реакції на нього.

– Так, лікарю, але багато вчених схиляються до того, що дисоціативний розлад має надуманий характер.

– Так, шановний, ви абсолютно праві. Саме ятрогенний характер або, як ви зволили висловитися, надуманий. Я теж переконаний у цьому!

У кабінеті запанувала тривала тиша. Лікар Фрідман напружено обмірковував ситуацію. Він уперше зіткнувся з подібними симптомами і перебігом, як він гадав, хвороби.

– Ось ви, Роберте, говорите про дисоціативні розлади. Як на мене, ваш стан – це дещо інше. Розумієте, щоб діагностувати множинну особистість або, інакше кажучи, розлад множинних особистостей, окрім наявності хоча б двох особистостей, які регулярно і по черзі контролювали б вашу поведінку, потрібна також втрата пам'яті, що виходить за межі нормальної забудькуватості. У цьому випадку втрата пам'яті зазвичай відбувається як перемикання каналів. Але у вас зовсім інші симптоми. І потім цей Тревор… – доктор задумався. – Розумієте, ваша пам'ять чітко транслює все те, що з вами відбувається і тут, і там. Проявів вашої іншої особи – Тревора – не спостерігається. Контроль над вашими вчинками здійснюєте тільки ви, і я не бачу ніякого стороннього втручання з боку вашого другого «я». І саме це мене дивує. Я не знаю жодного подібного випадку, описаного в медичній практиці.

Він стиснув пальці на руках і доторкнувся ними до підборіддя. Від видимого напруження пальці побіліли.

– До речі, Роберте, ви звернули увагу на ім'я Тревор?

Лікар з цікавістю людини, яка тільки-но розкрила якусь таємницю або максимально наблизилася до її розкриття, пильно подивився на Роберта.