Стівен Кінг - Чотири після півночі

— І це ж не все, — ошелешено промовив Алберт. — Погляньте на дерева. Дерева там тремтять, наче кущики.

Але вони не просто тремтіли. На очах Алберта й інших дерева почали валитися, зникати.

«Хрум, чвак, хрум, гуп, ХРГАВ!

Хрум, чвак, ХРГАВ! бах, хрум».

— Ми мусимо забиратися звідси, — промовив Боб. Він учепився в Алберта обома руками. Очі в нього були величезні, напоєні якимсь ідіотським жахом. Цей вираз очей перебував у хворобливому, різкому контрасті з його вузьким, інтелектуальним обличчям. — Я вважаю, ми просто зараз же мусимо забиратися звідси.

На обрії, приблизно на відстані десяти миль, задрижало, розвалилося врізнобіч і гухнуло вниз, щоби зникнути в тремтінні дерев, високе риштування радіовежі. Тепер вони відчули, як почала вібрувати сама земля; вібрація збігала вгору по трапу і передавалася крізь підошви їхнього взуття.

— Зробіть, щоб це припинилося! — раптом заверещала Бетані з дверей над ними. Вона ляснула себе долонями, затискаючи вуха. — Ох, прошу, зробіть, щоб це ПРИПИНИЛОСЯ!

Але та звукова хвиля котилася до них — хрумкіт, чвакання, звуки зажерливих ленґоліерів.

— Не люблю набридати, Браяне, але скільки ще часу? — голос Ніка звучав натягнуто. — Там якась річка, милі за чотири на схід звідси — я її бачив, коли ми сідали, — і я впевнений, що те щось, що зараз сюди наближається, зараз уже на її протилежному березі.

Браян поглянув на свої покажчики пального. Двадцять чотири тисячі фунтів — у правому крилі, шістнадцять тисяч — у лівому. Тепер, коли йому не треба було перекачувати пальне з дельтівського «Боїнга» через крило на інший бік, справа йшла швидше.

— П’ятнадцять хвилин, — сказав він. І відчув, як на лобі в нього великими краплями проступає піт. — Нам треба ще пального, Ніку, бо інакше розіб’ємося й загинемо в пустелі Могаве. І ще десять хвилин, щоб від’єднатися, все задраїти і вирулити.

— Ви не можете скоротити цей час? Ви певні, що не можете його скоротити?

Браян похитав головою і знову відвернувся до своїх давачів.

Креґ повільно поповз крізь гумові смуги, відчуваючи, як вони, наче мляві пальці, гладять його по спині. Він виринув у білому, мертвотному світлі нового — і дуже вкороченого — дня. Тут той звук був жахливим, всепоглинальним галасом армії вторгнення людожерів. Навіть небо, здавалося, від нього здригається, і на якусь мить страх скував Креґа на місці.

— Дивися, — промовила його ранковий янгол і показала.

Креґ подивився… і забув свій страх. Поза «Боїнгом-767» «Американської гідності» в обмеженому двома руліжними доріжками і злітно-посадковою смугою трикутнику пожухлої трави стояв довгий, з червоного дерева, стіл для засідань. Він яскраво блищав у цьому млявому світлі. Проти кожного місця лежав жовтий блокнот, стояла карафа з крижаною водою і вотерфордівський келих [162] Започатковані в 1888 р. компанією «Ampad» блокноти, записники, зошити мають папір жовтуватого кольору, який вважається комфортнішим для очей; «Waterford» — дорогий бренд виробів з кришталю, виробництво яких було започатковано 1783 р. в однойменному місті в Ірландії. . За столом сиділо дві дюжини чоловіків у поміркованих банкірських костюмах, і тепер усі вони обернулися, дивлячись на нього.

Раптом вони почали аплодувати. Усі підвелися і стояли, дивлячись на нього, вітаючи оплесками його прибуття. Креґ відчув, як велетенська, вдячна посмішка розтягує його обличчя.

Дайна залишалася сама в першому класі. Дихання її тепер стало дуже натужним, а голос перетворився на задавлене хекання.

— Біжи до них, Креґу! Швидше! Швидше!

Креґ звалився з конвеєра, гупнувши на бетон з кістколомним грюком, і незграбно вигнався на ноги. Біль не мав більше значення. Ця дівчина-янгол їх привела! Звісно, вона їх привела! Янголи, вони як привиди в повісті про містера Скруджа — вони можуть зробити все, що їм схочеться! Аура дівчинки почала тьмяніти, і сама вона почала мерхнути, але це не мало значення. Вона привела його порятунок: ту сіть, у яку він нарешті благословенно впіймався.

«Біжи до них, Креґу! Біжи кругом літака! Біжи від літака! Біжи мерщій!»

Креґ кинувся бігти — спершу ледве волочив ноги, але швидко перейшов на якийсь калічний спринт. Голова його на бігу кивала, наче соняшник на надламаному стеблі. Він біг до позбавлених гумору, невблаганних людей, які були його порятунком, людей, які так само могли бути простими рибалками, що стоять на якомусь судні поза межею негаданого сріблястого неба, вибирають свою сіть, щоби подивитися, яких неймовірних істот вони вловили.