Стівен Кінг - Чотири після півночі

«Певно, жалкуєш, що то не ти був у хащах, правда ж, синку?» — запитав тоді, скуйовдивши Кевінове волосся, лісник (на той час йому було дванадцять, і до того стрибка у зрості, який почався сімнадцять місяців тому й уже дотягнув його ледве не до шести футів, залишався ще майже рік… а отже, він був іще замалий, щоб обурюватися на чоловіків, що куйовдили йому волосся). Кевін кивнув, тримаючи таємницю при собі: він був радий, що випала не його черга сидіти в хащах, що не його гвинтівка винна у зробленому чи не зробленому пострілі… і якби й виявилося, що він таки зважився на постріл, то його нагородили б іншим клопітким обов’язком — добити оленя. Він не знав, чи зміг би всадити ще одну кулю в звірину, якщо попередня її не вбила, чи вистачило б сили вистежити його за слідом із крові й іще теплих фекалій і закінчити розпочате, якщо олень тікатиме.

Кевін посміхнувся до лісника, кивнувши, а його тато клацнув їх на фотоапарат. Кевін ніколи не відчував потреби розповісти татові, що думка, яка роїлася за тим піднятим чолом, коли рука лісника куйовдила йому волосся, була така: «Ні, не жалкую. Світ повен випробувань, та дванадцять — то зарано, щоб за ними полювати. Я радий, що то був містер Роберсон. Я ще не готовий до чоловічих випробувань».

Та тепер він опинився у сховку; і звір чигав на нього; і цього разу то була не якась собі жуйна тварина, хіба ні? То була машина смерті, досить велика й люта, щоб проковтнути цілісінького тигра, і вона намірялася вбити його. І лише Кевін міг її зупинити.

Йому спало на думку передати «Полароїд» батькові, та то була лише мить. Щось глибоко всередині нього знало правду: передавши камеру батькові, він міг спричинити його смерть і водночас загинути сам. Його батько на щось сподівався, та того було замало. Камера не спрацює для його батька, навіть якби той спромігся вирватися з теперішнього ошелешеного стану й спустити затвор.

Вона спрацює лише для нього.

Тож Кевін чекав на своє випробування, дивлячись крізь видошукач камери, немов у приціл гвинтівки, на знімок, поки той розширювався, роздуваючи одночасно ту блискучу тремтячу бульку.

А тоді Сонячний пес почав реально народжуватися. Камера, набравши ваги, здавалося, стала свинцевою, коли ця потвора знову заревіла. Цього разу звук був схожий на цьвохкання нагайки. Камера в руках Кевіна здригалася, він відчував, як його вологим, слизьким пальцям кортіло розчепіритися й відпустити її. Піт залив одне око, миттєво роздвоївши побачене. Кевін відкинув голову назад, прибравши волосся з чола й брів, а тоді притиснув видошукач до ока, якраз у ту мить, коли гучний звук, наче чиїсь сильні руки роздирали на шмаття цупку тканину, заповнив «Емпоріум Ґалоріум».

Блискуча поверхня бульки розверзлася. Зсередини повалив червоний дим, що нагадував випари з чайника в червоному неоновому світлі.

Істота знову заревла страшенним, сповненим жаги вбивства риком. Велетенська паща з покрученими зубиськами вирвалася зі зморщеної мембрани бульки, що тепер розлазилася, наче пащека гринди [323] Гринда — велика морська тварина, родич дельфіна. , що виринає з глибин. Вона виривалася, жвакаючи й гризучи мембрану, видаючи плюскотливі звуки.

Несамовито, шалено вицокували годинники.

Батько знов ухопив Кевіна, цього разу так сильно, що зуби хлопця вдарилися об пластиковий корпус камери і він ледве не випустив її з рук.

— Знімай його! — кричав батько, незважаючи на несамовите ревіння потвори. — Знімай, Кевіне, якщо можеш. ЗНІМАЙ УЖЕ, Боже милостивий, воно збирається…

Кевін висмикнувся з батькових рук.

— Ще ні, — промовив він, — ще поки н…

Істота завищала, вчувши Кевінів голос. Сонячний пес рвонувся вгору, розтягуючи знімок ще сильніше. Знімок, стогнучи, розтягувався й напинався. Тоді цей звук знову перейшов у тріск тканини, яку роздирали.

Раптом перед очима Делеванів постав Сонячний пес. Його голова, чорна й кудлата, висовувалася крізь діру в реальності, наче чудернацький перископ. Чітко проглядалися його ґудзувата металева поверхня і яскраві, сліпучі лінзи… та тільки то був не метал. Кевін побачив кострубату, шпичасту шерсть, а замість лінз перископа — божевільні, розлючені очиська.

Пес вистромив шию, шпичаки на його шкурі розтинали краї діри, що тепер скидалася на химерний візерунок сонечка. Він знов заревів, нудотлива слина жовто-червоного полум’я скрапувала з його пащі.

Джон Делеван відступив на крок, наштовхнувшись на столик із грубими примірниками «Дивних історій» та «Фантастичного всесвіту» [324] «Дивні історії» («Weird Tales») — культовий американський журнал, що публікує твори в жанрах містики, жахів, фентезі та наукової фантастики, заснований 1923 року. Одне з найвпливовіших видань, що стояло біля витоків літературного жанру жахів у теперішньому розумінні; «Фантастичний всесвіт» («Fantastic Universe») — американський журнал, що публікував науково-фантастичні твори, виходив друком у період із 1953 до 1960 року. . Столик перехилився, і Джон безпорадно впав на нього догори дриґом. Столик із гуркотом перекинувся, накривши собою містера Делевана. Сонячний пес знову заревів, а тоді, граційно схиливши голову, рвучко продер мембрану, яка стримувала його. Мембрана затріщала. Потвора гавкнула, з її пащі вирвався тоненький вогняний струмінь, який підпалив мембрану, обернувши її на попіл. Звір кинувся вперед, і Кевін побачив, що на краватці довкола його шиї був не затискач, тепер із неї звисало ложкоподібне приладдя, яким Батя Меррілл прочищав собі люльку.