Стівен Кінг - Чотири після півночі

Краї знімка дійшли до щілини отвору, де мали б міцно застрягти. Та камера більше не була твердою. Вона майже втратила колишню подобу. Краї знімка розтинали її, мов вигострене лезо двосічного ножа крає м’яке м’ясо. Вони легко пройшли крізь те, що колись було корпусом «Полароїда», бризкаючи сірими краплинами гарячого пластику. Одна з них впала на купу потріпаних старих журналів «Молекулярна Механіка», пропікши в них обвуглену дірку, з якої сочився дим.

Пес заревів знову лютим, бридким звуком — крик істоти, одержимої лише вбивством. Знімок, погойдуючись, звисав із краю в’язкої щілини, яка тепер була більше схожою на розтруб якогось спотвореного духового інструмента, аніж на відповідну частину камери, потім, відірвавшись, упав на стіл зі швидкістю каменя, кинутого в колодязь.

Кевін відчув руку, що впиналася йому в плече.

— Що воно робить? — хрипко запитав його батько. — Ісус Христос Вседержитель, Кевіне, що воно робить?

Кевін почув, як відповідає віддаленим, майже байдужим голосом:

— Народжується.

Батя Меррілл помер, відкинувшись на спинку стільця за своїм робочим столом, де він просидів не одну годину, смалячи люльку й лагодячи якісь речі, щоб вони ще бодай трохи пропрацювали і він мав змогу збувати їх різним дурноголовим; позичаючи гроші необачним.

Він помер, витріщившись на стелю, з якої скрапувала його власна кров, укриваючи йому щоки й розплющені очі.

Стілець хитнувся, і його обм’якле тіло впало на підлогу, почувся брязкіт гаманця і в’язки ключів.

Останній полароїд продовжував метушливо вовтузитися на столі. Його краї розросталися, і Кевін, здавалося, відчував, як невідома істота, одночасно жива й безживна, стогнала в жахливих, незбагненних муках пологів.

— Нам треба звідси вшиватися, — захекавшись, мовив містер Делеван і шарпнув Кевіна.

Широко розплющені й повні жаху очі Джона Делевана були прикуті до того верткого, рухливого знімка, який уже вкривав половину столу Баті.

Проте це вже не був знімок. Його краї випиналися, як щоки істоти, що намагалася засвистіти. Блискуча булька, тепер уже заввишки з фут, набухала й здригалася. Її поверхня переливалася химерними барвами. Здавалося, що на ній проступив маслянистий піт. Той рев, сповнений зневіри, бажання й шаленого голоду, в’їдався в мозок знову й знову, загрожуючи йому смертю або безумством.

Кевін відсмикнув руку, розірвавши вздовж плеча сорочку. Його голос був сповнений глибокого незвичного спокою:

— Ні, тоді воно піде за нами. Я думаю, воно жадає мене, бо навіть якби хотіло Батю, то з ним уже покінчено. До того ж я першим володів камерою. Але на цьому воно не спиниться. Воно й тебе забере так само. І може, піде й далі.

— Тобі нічого не вдіяти! — закричав батько.

— Так, — сказав Кевін. — У мене є один шанс.

І підняв камеру.

Кінці знімка дісталися краю робочого столу. Замість того щоб обвиснути, вони згорнулися, продовжуючи вигинатися й розширютися. Тепер вони нагадували химерні крила, які мали легені, що, сповнені страждань, намагалися дихати.

Це була суцільна поверхня аморфної маси, яка постійно пульсувала й розбухала. Те, що мало би бути рівною площиною, обернулося на жаску пухлину. Її грудкувата й поцяткована оболонка сочилася гидотною рідиною. Він неї відгонило слабким душком зельцу [322] Зельц — варений пресований ковбасний виріб в оболонці, який готують із свинячого, рідше яловичого м’яса, шпику, а також інших субпродуктів. .

Ревіння пса стало безперервним. Це був хижий ґвалт пекельного гончака, що поривається втекти. Спровоковані тим моторошним звуком, деякі з годинників покійного Баті Меррілла почали вибивати знову й знову, немов протестуючи.

Гарячкове бажання до втечі полишило містера Делевана. Він відчував, як його охоплює глибока й небезпечна кволість, ненача смертельна сонливість.

Кевін притис видошукач камери до ока. Його лише кілька разів брали полювати на оленя, та він пам’ятав, що відчував, вичікуючи, причаївшись із гвинтівкою, поки напарники-мисливці блукали лісом поперед тебе, навмисно галасуючи, сподіваючись виманити звіра з-за дерев на галявину, якраз туди, де ти його й чекаєш. Твій кут обстрілу чітко прорахований і не зачепить чоловіків, що спереду. Тобі не варто хвилюватися за них, тобі слід думати лише про оленя.

Була мить, коли ти гадав, чи влучиш у нього, коли він з’явиться, а також, чи стане в тебе духу взагалі вистрілити. Сподівався, що оленя може й не бути, тож, можливо, не доведеться проходити це випробування… і так воно завжди й траплялося. Одного разу, коли олень таки з’явився, татів друг, Білл Роберсон, лежав у мисливському сховку. Містер Роберсон влучив кулею саме туди, куди слід, у точку між шиєю та плечем, а тоді лісник фотографував їх на фоні здобичі, великого рогатого оленя, яким би залюбки хвалився кожен чоловік.