Стівен Кінг - Чотири після півночі

Батя провів їх звивистими проходами крізь сморід зотлілого газетного паперу та цокіт годинників і байдуже поклав «Сан-660» на робочий стіл, ближче до краю (як і Кевін у власному домі, коли тільки зробив перший знімок), а сам попрямував до сходів, що підіймалися до його квартири. На стіні в тому місці висіло старе запилене дзеркало, і Батя подивився в нього, стежачи, щоб батько або син не чіпали камери. Звісно, він не думав, що вони її торкатимуться, та хотів переконатися в цьому.

Делевани лише неуважно зиркнули на неї, а Батя, ведучи їх нагору вузькими сходами зі старезними роз’їденими гумовими східцями, потайки посміхнувся, подумавши: «Трясця, та я ще нівроку!»

Він прочинив двері, й вони увійшли до його квартири.

Ані Джон, ані Кевін Делевани ніколи не бували в помешканні Баті, та й Джон ніколи не чув, щоб хоч хтось бував. Зрештою, це й не дивувало; нікому б і на думку не спало визнати Батю взірцевим городянином. Джон гадав, що, цілком імовірно, старий хрін мав одного чи двох друзяк — дивацтв у світі, звичайно, вистачає, — але він про них ніколи не чув.

А Кевін мимоволі згадав про містера Бейкера, свого улюбленого вчителя. Хлопець подумав, чи, бува, не потрапляв містер Бейкер у халепу того штибу, з якої тільки б Батя і міг витягнути. Йому це здавалося настільки ж малоймовірним, як для його батька те, що в Баті були друзі… та втім, якусь годину тому думка, що його батько…

Що ж. Либонь, краще про це не думати.

Батя мав друга (чи то давнього приятеля) або й двох, та сюди їх не приводив. Не хотів. Це був його закуток, що багато чого міг розказати про справжнє нутро Меррілла, чого тому зовсім не хотілося. Усе довкола справляло враження охайності, проте лише позірно. На шпалерах де-не-де виднілися плями від води, що розбурхували примарні думки. У старомодній глибокій раковині купчилися вкриті кіркою тарілки. І хоча стіл був чистим, а пластиковий смітничок закритий кришкою, у повітрі відчувався запах сардин і чогось іще, наприклад нечистих ніг. Утім це був не дуже виразний запах, як, до речі, і водяні плями на шпалерах.

Вітальня була маленькою. Тут пахло не сардинами і, може, нечистими ногами, а затхлим димом із люльки. Два вікна виходили на провулок позаду Молбері-стрит, і хоч шибки й виглядали начебто помитими — принаймні такими, що їх вряди-годи протирали, — вони в кутках усе одно були заплямовані кіптявою, що роками осідала на них. Усюди витала аура сміття, заметеного під вицвілий плетений килим і передпотопові світло-зеленаві крісло та диван, що зовсім не пасували одне одному.

Єдиними новими речами в кімнаті були великий телевізор «Міцубісі» з двадцятип’ятидюймовим екраном і відик на тумбочці поряд. Зліва від тумбочки був стелаж, який привернув Кевінів погляд, оскільки на ньому нічого не було. Батя подумав, що ліпше буде заховати понад сімдесят трахофільмів на якийсь час у шафу.

Лише одна відеокасета покоїлася на верхівці телевізора.

— Всідайтеся, — сказав Батя, порухом указавши на опецькуватий диван. Він підійшов до телика й видобув касету з коробки.

Містер Делеван, скривишись, поглянув на диван, наче гадаючи, що там були клопи, тоді сторожко сів. Кевін примостився поряд. Страх повернуся, сильніший, аніж будь-коли.

Батя ввімкнув відик, просунув у нього касету, потому закрив касетоприймач.

— Я знаюся з одним чолов’ягою в місті, — почав він (для мешканців Касл-Рока й сусідніх містечок цим «містом» завжди був Льюїстон), — який уже двадцять років тримає відеосалон. У цьому бізнесі він уже давненько. Казав, що то буде нова хвиля майбутнього. Умовляв і мене долучитися, та я подумав, що в нього геть дах зсунувся. Ну, власне, у цьому я помилився, я це до того, але…

— По суті, — сказав батько Кевіна.

— Та спробую, — Батя ображено вирячився. — Якщо дозволять.

Кевін злегка штрикнув батька ліктем у бік, і містер Делеван більше нічого не казав.

— Отже, кілька років тому він дізнався, що давати людям касети на прокат — то не єдиний спосіб підзаробити грошви на цих штуках. Якщо ти був готовий викласти не менше ніж вісім сотень баксів, то можна було брати в людей фотознімки і переписувати зображення на плівку. Так значно ліпше переглядати.

Мимовільний вигук вихопився з вуст Кевіна, і Батя, усміхнувшись, кивнув.

— Атож. Ти зробив п’ятдесят вісім знімків своєю камерою, і ми бачили, що кожен наступний трохи відмінний від попереднього. Гадаю, ми розуміли, що це означає, але я хотів переконатися. Власне, це я до того, що не конче бути з Міссурі, щоб просити спершу показати. [283] Відома в США крилата фраза «Я з Міссурі, ви спершу покажіть» ( I’m from Missouri, you’ve got to show me ), яка, за переказами, належить конгресменові Вілларду Данкану Вандайверу (1854–1932) зі штату Міссурі; є втіленням славнозвісного міссурійського скептицизму та обачності, за яку штат отримав прізвисько Покажіть-Штат.