Стівен Кінг - Чотири після півночі

Він глибоко зітхнув.

— Тепер тобі відомо, звідки я знаюся з Батею Мерріллом і чого йому не довіряю. Я провів десять тижнів у пеклі, а він пожинав чужі лаври завдяки тим десятидоларовим купюрам, які, без сумніву, дістав із тої бляшанки «Кріско» чи якоїсь іншої, перекинувшись на якогось іншого телепня, котрий ускочив у таку ж халепу, що й я.

— Ой, лишенько, та ти мав би ненавидіти його.

— Ні, — відповів містер Делеван, підводячись. — Я не ненавиджу його, та й себе не ненавиджу. Я вхопив гарячку, ото й по всьому. Могло б бути й гірше. Мій шлюб міг загнутися через це, а ви з Меґ ніколи б не народилися, Кевіне. Та я й сам міг загнутися. Батя Меррілл став цілющою пігулкою. Гіркою пігулкою, але дієвою. От що важко пробачити, то це його манеру поведінки. Він узяв кожного цента і записав його в книгу, що ховав у шухляді під касовим апаратом, дивився на кола під моїми очима, бачив, як мої штани поволі почали обвисати на ногах, і — ані пари з уст.

Вони попрямували до «Емпоріум Ґалоріум», пофарбованої тим запиленим вицвілим жовтуватим кольором, що й містечкові вивіски на занедбаних вітринах. Поруч із крамницею Поллі Чалмерс підмітала власну доріжку, балакаючи з Аланом Пенґборном, шерифом округу. Від неї віяло молодістю й свіжістю; від нього — молодістю й героїзмом. Та вигляд часом буває оманливим; ба навіть Кевін у свої п’ятнадцять це добре тямив. Шериф Пенґборн утратив дружину та молодшого сина в автокатастрофі тієї весни, а Кевін чував, що й міс Чалмерс, молода вона чи ні, потерпала від артриту. І не мине й багато років, як вона може зостатися калікою. Вигляд часом буває оманливим. Ця думка змусила його знову поглянути в бік «Емпоріум Ґалоріум»… тоді придивитися до своєї подарованої камери, котру він ніс у руках.

— Він навіть послугу мені зробив, — розмірковував містер Делеван. — Змусив мене кинути палити. Та все ж таки я йому не довіряю. Стережися його, Кевіне. І хай там що, але говоритиму я. Тепер я вже знаю його трохи ліпше.

Біля дверей своєї крамниці на них чекав Батя Меррілл, зсунувши окуляри на лису макітру й маючи про всяк випадок ще декілька козирів у рукаві.

— Що ж, ось і ви, батько й син, — промовив Батя, обдарувавши їх захопленою дідусевою посмішкою. Його очі зблиснули поза серпанком диму з люльки, і на якусь мить, хоч він і був чисто виголеним, Кевінові здалося, що Батя подібний до Санта Клауса. — Славний у вас хлопчак, містере Делеван. Славний.

— Знаю, — кинув Джон Делеван. — Щоправда, я засмутився, коли довідався, що Кевін зв’язався з вами, бо хочу, щоб він і надалі таким залишався.

— Різко, — сказав Батя з ледь відчутним відтінком докору. — Різко, і це від чоловіка, котрий у скрутний час прийшов…

— Із тим покінчено, — відрізав містер Делеван.

— Атож, атож, це я до того й вів.

— Та із цим ще ні.

— Скоро буде, — мовив Батя. Він тримав простягнуту до Кевіна руку, і хлопець віддав йому камеру «Сан». — Сьогодні ж, — він підняв камеру, обертаючи її в руках. — Ото витвір. Що воно таке, гадки не маю, та твій хлопчина надумав розтрощити його, бо певен, що воно небезпечне. Гадаю, він має рацію. Та я сказав йому: «Ти ж не хочеш, щоб батько вважав тебе плаксієм, правда?» То був єдиний спосіб змусити його притягти тебе сюди, Джоне…

— Мені більше «містере Делеван» до вподоби.

— Гаразд, — мовив Батя, зітхнувши. — Бачу, що на серці в тебе не посвітлішає і минулих кривд ти не пробачиш.

— Ні.

Кевін переводив заклопотаний погляд з одного на другого.

— Що ж, уже як є, — відповів Батя; раптово його голос і обличчя стали холодними, і він уже зовсім не був схожий на Санта Клауса. — Коли я сказав, що минуле зосталось у минулому і що зроблено, те зроблено, я мав це на увазі… окрім випадків, коли це шкодить справам. Та ось що я скажу, містере Делеван: я не якийсь махляр, і тобі це відомо.

Цю розкішну побрехеньку Батя переповів так невимушено, що вони обоє повірили йому; містер Делеван навіть трохи засоромився, хоч і важко було повірити в щирість Меррілла.

— Наші справи — то наші справи. Ви сказали мені, чого хочете ви, а я сказав, чого потребуватиму натомість, і ви дотримали слова, ото й по всьому. Це вже інша справа. — Тоді Батя придумав іншу побрехеньку, ба навіть розкішнішу, що не можна було йому не повірити. — Мені з того зиску ніякого, містере Делеван. Усе, чого я хочу, так це допомогти вашому хлопчику.

Він усміхнувся, і Санта повернувся так швидко й рішуче, що Кевінові здалося, наче той нікуди й не зникав. Що більше, Джон Делеван, який місяцями батракував у цеху, знемагаючи від утоми й наражаючи себе на небезпеку, аби виплатити непомірну ціну, яку запросив цей чоловік, також забув про того іншого Батю.