Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Ні… але ви так дивитеся, наче я мав би.

— Я так дивлюся, бо думаю, що ти міг би, — мовив Батя. — І ти ніколи не мав такого м’яча, коли був пуцьвірінком?

— Та щось не пригадую такого, ні.

— Ти казав, що маєш сестру.

— Меґан.

— У неї такого м’яча ніколи не було?

— Та не думаю. Я ніколи особливо й не приглядався до іграшок Меґ. Вона мала колись «Боло-баунсер» [271] «BoLo Bouncer» — американська марка іграшки, яка складається з ракетки та м’ячика, прикріпленого на резинці до центру однієї зі сторін ракетки. , і от прикріплений до нього м’ячик був червоним, але іншого відтінку. Темнішого.

— Звісно. Я знаю, який той м’яч на вигляд. То не такий. А газон часом не ваш?

— Бо ж… тобто лишенько, ні. — Кевін почувався трохи ображеним. Разом із татом вони дбайливо доглядали за газоном довкола будинку. Він був насичено-зеленим і залишатиметься таким навіть під опалим листям щонайменше до середини жовтня. «Та ми, до речі, й паркану не маємо».

«Та якби й мали, — подумав він, — то він не був би схожим на це місиво».

Батя забрав пальця з перемикача на лупі і дбайливо загорнув її в оксамитову матерію, потім поклав у шухляду. Він пильно подивився на Кевіна. Потім відклав люльку вбік, тож дим більше не заступав його очей, які й надалі пильно дивилися.

— Власне кажучи, я це до того, чий це міг би бути будинок перед тим, як став вашим, як думаєш? Років десять тому…

— Він і десять років тому був нашим, — збентежено відказав Кевін.

— Що ж, двадцять? Тридцять? Це я до того, чи ти впізнаєш свій газон? Виглядає так, наче він трохи вищий.

— Наш газон… — Хлопець замислився, захитавши головою. — Ні, наш плаский і трохи похилий. Певно, саме тому в підвалі збирається вода, якщо весна видається волога.

— Атож, атож, може бути. А як щодо задвірка?

— Там немає ніякої доріжки, — згадав Кевін. — А на узбіччі… — він затнувся. — Ви хочете дізнатися, чи камера не робить знімки минулого! — вигукнув Кевін, уперше навсправжки перелякавшись. Він ковзнув язиком по піднебінню, відчувши металевий присмак.

— Я лише розпитую. — Батя потарабанив пальцями біля знімків, і коли заговорив, то здалося, що звертався він більш до себе, аніж до Кевіна: — А знаєш, — промовив він, — до біса кумедні речі можуть часом трапитися з двома приладами. Не стану казати, що все саме так і насправді; та якщо ні, то у світі багато брехунів і затятих пройдисвітів.

— Що за прилади?

— Магнітофони та камери-полароїди, — відказав Батя, досі промовляючи чи то до знімків, чи до себе, наче й не було ніякого Кевіна в сповненому цоканням годинників запиленому закутку «Емпоріум Ґалоріум». — От, приміром, узяти магнітофони. Ти хоч уявляєш, скільки людей переконані, що зафіксували на плівку голоси небіжчиків?

— Ні, — відповів Кевін. Він не мав наміру стишувати голосу, але мимоволі так і вийшло; з тієї чи іншої причини здавалося, що й повітря в легенях зовсім не стало.

— Я також, — мовив Батя, копирсаючись у купі знімків одним пальцем. Він був згрубілим і вузлуватим, та й виглядав так, наче був створений для якихось незграбних рухів і дій — штрикати людей, перевертати вази зі столів та викликати кровотечу з носа, якби тільки його власникові заманулося виколупати засохлі шмарклі зі своєї ніздрі. Утім, Кевін пильно спостерігав за руками цього чолов’яги і думав, що в одному тому пальці, ймовірно, більше граційності, аніж у цілісінькому тілі Меґ (та, певно, і його; клан Делеванів ніколи не був відомий своє граційністю чи майстровитістю, що, мабуть, і було причиною того, чому та мить, коли його батько так спритно підхопив матір, що ледь не впала, закарбується Кевінові в пам’яті, певно, навіки). Палець Баті Меррілла виглядав так, наче от-от змете всі фото на долівку; отакий-от незграбний палець завжди мав би штрикати, стукати й щипати мимоволі — та не робив того. Полароїди хіба що злегка ворушилися у відповідь на його неспокійні порухи.

«Надприродне», — знову подумав Кевін, злегка здригнувшись. Здригнувся несподівано й збентежено, ба навіть трохи знічено, хай Батя і не помітив цього.

— Відомий навіть спосіб, як вони це роблять, — мовив Батя так, наче Кевін щось його запитав, додавши: — Хто? Побий мене грім, якщо знаю. Думаю, що частина з них — то «дослідники-парапсихологи», принаймні так вони себе називають, та, гадаю, для більшості з них, ймовірно, це пустопорожні витівки, наче для люду, що на вечірці грається з дошкою Віджа [272] Дошка Віджа — дошка з планшеткою-вказівником, яку використовують для проведення спіритичних сеансів, на яку нанесені літери абетки, цифри від 1 до 9 та нуль, варіанти відповідей «Так» і «Ні». Створена американським підприємцем Елайджею Бондом наприкінці ХІХ ст. як невинна забавка без жодного стосунку до окультизму, вона з часом набула популярності (особливо в часи Першої світової війни) як спосіб спілкування з потойбічними істотами. .