Стівен Кінг - Чотири після півночі

Якщо ви думаєте, що я зараз скажу «Що ж, я помилявся», то мушу вас розчарувати.

Книга, яку ви тримаєте в руках, дуже відрізняється від попередньої. У «Чотирьох сезонах» було три «мейнстримові» повісті й одна — про надприродне; у цій книзі всі чотири історії належать до жанру горор. Загалом і в цілому вони трохи довші за повісті «Чотирьох сезонів» і писав я їх здебільшого впродовж двох років, коли нібито відійшов од справ. Може, вони інакші тому, що породив їх розум, якому забажалося звернутися, принаймні тимчасово, до темряви та її тем.

Наприклад, теми часу й того, як він поволі роз’їдає людське серце. Теми минулого і тіней, які воно відкидає на теперішнє, — тіней, у яких часом ростуть малоприємні штуки, а ховаються ще менш приємні… ховаються і гладшають.

Утім не всі мої зацікавлення змінилися, а більшість переконань тільки зміцніла. Я дотепер вірю в стійкість людського серця й засадничу вагомість любові; досі вірю, що між людьми можуть виникати зв’язки і що ті сутності, які мешкають усередині нас, часом одна одної торкаються. Я до цих пір вірю, що ціна цих зв’язків страхітливо, обурливо висока… і вірю, що здобута цінність набагато вища за ціну, яку необхідно заплатити. І, напевно, я досі вірю, що прийде Білість і знайдеться місце, на якому можна буде дати бій… і боронити те місце до самої смерті. Старомодні зацікавлення й вірування, але я не брехатиму — я досі ними володію. А вони володіють мною.

Ще я досі люблю вдалі історії. Обожнюю слухати і розповідати. Вам, може, й невідомо (чи байдуже), що мені відвалили купу грошви за публікацію цієї книги і двох наступних, але якщо вам відомо (і не байдуже), то також ви повинні знати: за писання цих повістин ніхто мені не заплатив ані цента. Як і все, що стається само собою, акт писання не пов’язаний із валютою. Гроші — крутецька штука, мати їх дуже добре, та коли настає час творити, найкраще — не думати про них надто багато. Це спинить увесь процес.

Мій спосіб розповідати історії теж, здається, трохи змінився (хочеться вірити, що я став вправнішим, але, ясна річ, кожен читач повинен і буде вирішувати це сам), однак цього й слід було очікувати. Коли «Бруверз» здобули вимпел 1982-го, Робін Янт грав на шорт-стопі [14] Частина бейсбольного поля між другою і третьою базою. . Тепер він у центрі поля. Імовірно, це означає, що він став трохи повільнішим… та все одно ловить усе, що відбивають у його бік.

Мене це влаштовує. Цілком і повністю.

Дуже багато читачів цікавиться, звідки приходять історії, і розмірковує, чи вписуються ці оповіді в якусь ширшу схему, яку задумав собі автор. Тому я до кожної повісті долучив коротеньку примітку про те, як вона писалася. Ці примітки можуть вас розважити, але ви не зобов’язані їх читати, якщо не хочете; це, слава Богу, не домашнє завдання, позапланової контрольної не буде.

А насамкінець я, з вашого дозволу, повторю, що дуже радий тут бути, живий-здоровий, і знову розмовляти з вами… і як добре знати, що ви досі там, живі-здорові й чекаєте, коли вже можна буде перенестися деінде — туди, де, можливо, у стін є очі, а в дерев — вуха, і щось страшенно малоприємне нипає на горищі, шукає виходу, щоб спуститися на перший поверх, туди, де люди. Ця істота досі мене цікавить… але нині я думаю, що люди, які слухатимуть чи не слухатимуть, цікавлять мене значно більше.

Поки я не пішов, треба ж вам іще розказати, чим закінчився той бейсбольний матч. «Бруверзи» накостиляли «Ред Сокс». Клеменс відправив Робіна Янта в страйк-аут [15] Вихід відбивача з гри після трьох страйків (невлучання по м’ячу). під час першого виходу Янта на битку… але вже вдруге Янт (котрий, якщо вірити Недові Мартіну, допомагав Ебнерові Даблдею креслити перші лінії фолу) відбив високий дабл від Зеленого Монстра [16] Популярна назва високої стіни на лівому полі стадіону Фенвей-Парк, де тренується бостонська бейсбольна команда «Ред Сокс». на лівому полі й двічі збігав «додому».

Здається, Робін Янт іще не вийшов з гри.

Так само, як і я.

Бенґор, штат Мейн

Липень 1989 року

Історії навідують мене в різний час, в різних місцях — в машині, в душі, коли гуляю пішки, навіть коли огинаюся на вечірках. Було пару випадків — історії з’явилися до мене в сновидіннях. Але дуже рідко зі мною буває так, щоб я написав щось щойно по тому, як мені прийшла ідея, а «нотатника ідей» я не веду. Не записувати ідей — це досліди з їх самозбереження. Ідей мене навідує багато, але тільки невеличкий відсоток з них дійсно чогось варті, тому я їх усі ховаю до чогось на кшталт ментальної картотеки. Негодящі там згодом саморуйнуються, як та плівка від Центру на початку кожної серії в «Місія неможлива» [17] «Mission: Impossible» (1966–1973) — телесеріал про команду секретних агентів, які отримують чергове завдання записаним на магнітофонну плівку, що після першого ж прослуховування саморуйнується; у пізніших рімейках цього серіалу фігурує вже оптичний диск. . З добрими такого не стається. Вряди-годи, коли я відчиняю картотечну шухлядку і зазираю досередини поглянути, що там у ній залишилося, вгору на мене дивиться дрібна жменька історій, і кожна з них має власний яскравий центральний образ.