Стівен Кінг - Чотири після півночі

Він повільно йшов проходом, стискаючи в лівій руці кулю червоної лакриці. Книжки довкола, здавалося, образилися на нього. Вони здіймалися на висоту, вдвічі більшу за його зріст. Він чув, як стукають і риплять на старому лінолеумі його черевики.

— Де ти? — гукнув він. — Арделіє, якщо хочеш мене, то прийди й візьми! Осьде я!

Відповіді не було. Але ж вона мусила незабаром показатися, чи не так? Якщо Дейв не помилявся, якщо справді надійшла пора її зміни, то часу в неї небагато.

«Північ, — подумав він. — Бібліотечний полісмен дав мені часу до півночі, тож, може, у неї саме стільки в запасі. Але ж північ настане за три з половиною години».

Дейв навряд чи зможе чекати так довго.

А тоді в нього з’явилася ще одна, менш приємна, думка: а що як, поки він бродить тут у темних проходах, Арделія обійшла його збоку і повернулася до Наомі й Дейва?

Сем дійшов до кінця проходу, прислухався, нічого не почув і ступив до наступного. У ньому було порожньо. Він почув згори тихий звук і подивився туди саме вчасно, щоб помітити, як півдюжини важких книжок зсовуються до краю полиці над його головою. Скрикнувши, Сем стрибнув назад, і книжки впали, вдаривши його по ногах. Він почув шалений сміх Арделії з того боку стелажа.

Сем уявив собі, як вона повисла там на полицях, мов надутий від отрути павук, і його тіло почало діяти раніше, ніж мозок устиг все обміркувати. Він обернувся на п’ятах, мов підпилий солдат, що намагається виконати команду «кругом!», і вперся спиною об стелаж. Коли стелаж похитнувся під його вагою, сміх перетворився на здивований і зляканий крик. Він почув, як щось важко ляпнуло, коли химерна істота зістрибнула зі свого сідала. За мить стелаж перекинувся.

Сем не передбачив того, що сталося далі: стелаж, який він штовхнув, перехилився через прохід, водоспадом вивергаючи із себе книжки, і вдарився об наступний. Другий упав на третій, третій — на четвертий, а тоді вони всі попадали, як пластинки доміно, — усі полиці в цьому велетенському, затіненому сховищі, грюкаючи, брязкаючи й розкидаючи книжки, починаючи від творів Мерієта [253] Фредерік Мерієт (1792–1848) — британський морський офіцер і один із перших письменників-мариністів. і аж до повного зібрання казок братів Ґрімм. Він чув, як Арделія знову закричала, а тоді Сем кинувся вгору тим стелажем, який перекинув. Він ліз по ньому, як по драбині, розкидаючи ногами книжки, щоб було на що спертися, і підтягуючи себе вгору однією рукою.

Сем спустився донизу з іншого краю стелажа й побачив білу, пекельно покручену істоту, що вибиралася з-під безладної кучугури атласів і путівників. Вона мала біляве волосся і блакитні очі, але на цьому вся подібність до людської істоти закінчувалася. Ілюзія зникла. Істота була голою гладкою потворою, з руками й ногами, що, здавалося, закінчувалися вузлуватими кігтистими лапами. З шиї звисав мішечок плоті, схожий на здутий зоб. Тонкі білі нитки несамовито ворушилися по всьому її тілу. У ній було щось страхітливо жукасте, і Сем раптом безгучно закричав — мовчазним, атавістичним криком, що ніби розлітався всім тілом по кістках. «Ось воно. Боже поможи, ось воно». Він відчув огиду, але раптом його страх зник; тепер, коли він справді міг роздивитися цю істоту, усе було не так погано.

А тоді вона знову почала змінюватися, і Семове відчуття полегшення згасло. У неї було обличчя не звичайної людини: під вибалушеними блакитними очима почала видовжуватися якась подоба рогу, витягуючись із обличчя з кімнати жахів обрубком слонячого хобота. Очі розпливлися в боки, ставши спочатку китайськими, а тоді комашиними. Сем відчував, як хобот принюхувався, коли витягувався в його бік.

Його вкривали ворухкі попелясті ниточки.

Щось у ньому хотіло відсахнутися назад — верещало на нього, щоб він відскочив, — але Сем вирішив стояти. І коли м’ясистий хоботок химерної істоти торкнувся його тіла, він відчув незбагненну силу з боку цієї потвори. Сема сповнило летаргічне відчуття, яке могло б стати ще приємнішим, коли б він перестав рухатися й дав змогу хоботкові робити своє. Вітер перемінився на далеке примарне виття. Воно навіть трохи заспокоювало Сема, як і звук пилосмока, коли він був геть малим.

— Семе? — погукала Наомі, але її голос був далеким і байдужим. — Семе, з тобою все гаразд?

Невже він думав, що кохає її? Яка дурниця. Доволі сміховинна, якщо добре подумати… то це створіння було набагато краще.

Ця істота… могла розповісти багато історій.