Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Неправда, — сказав Сем. — Я ненавидів кожну мить. А тепер забирай книжки. Забирай їх і забирайся сам. Тому що штраф сплачено.

Він гупнув книжками в груди бібліотечного полісмена. А коли його руки вхопили їх, Сем рвучко заїхав коліном прямо йому в пах.

— Це тобі за інших дітей, — сказав він. — Яких ти ґвалтував і яких вона жерла.

Істота заскиглила від болю. Книжки випали з ослаблих рук, і полісмен зігнувся навпіл. Його жирне чорне волосся впало на обличчя, сховавши порожні, затягнуті нитками очниці.

«Звісно, вони порожні, — встиг подумати Сем. — Того дня я так і не побачив очей за окулярами… тож ВОНА теж не могла їх побачити».

— Твій борг цим не сплатиш, — додав Сем, — але це вже крок у правильному напрямку, так?

Тренч бібліотечного полісмена затріпотів і збрижився, неначе під ним почалося якесь неймовірне перетворення. А коли він… воно… глянуло вгору, Сем побачив щось таке страшне й огидне, що відступив назад.

Чоловік, що наполовину зійшов із плаката Дейва, а на іншу половину витворився у Семовій пам’яті, тепер став покрученим карликом. Карлик перетворювався далі на щось інше, на якогось страхітливого гермафродита. На його обличчі й під тренчем, що сіпався й збирався складками, точилася битва статей. Одна половина волосся залишалася чорною; друга — стала попелясто-білявою. Одна очниця й досі була порожня, в другій блищало ненавистю дике блакитне око.

— Я хочу тебе, — прошипіло карликове створіння. — Я хочу тебе, і я тебе отримаю.

— Спробуй, Арделіє, — сказав Сем. — Потанц…

Він простягнув до істоти руку, але закричав і смикнув її назад, коли торкнувся тренча. То був не одяг, а якась жахлива обвисла шкіра, і дотик до неї був схожий на дотик до купи щойно використаних чайних пакетиків.

Воно подріботіло до нахиленого боку поваленого стелажа й забилося в тінь біля його дальнього краю. Запах лавандового мішечка раптом став набагато сильнішим.

З тіні долинув жорстокий сміх.

Жіночий сміх.

— Запізно, Семе, — сказала вона. — Уже запізно. Справу зроблено.

«Арделія повернулася», — подумав Сем, а з вулиці почувся приголомшливий, громовий гуркіт. Коли на будівлю впало дерево, вона здригнулася, і світло згасло.

Цілковита темрява протрималася лише мить, що видалася набагато довшою. Арделія знову засміялася, і цього разу до її сміху додалося якесь дивне пугукання, ніби її сміх проходив крізь мегафон.

Тоді на одній стіні спалахнула єдина лампа аварійного освітлення, що кидала сніп блідого світла на цю частину стелажів, утворюючи скрізь плетиво чорних тіней. Сем чув, як гучно гула батарея цієї лампи. Він пішов туди, де Наомі стояла на колінах над Дейвом, і двічі ледь не впав, коли його ноги ковзали на купках книжок, що посипалися з перекинутого стелажа.

Наомі подивилася на нього. Її шокованим блідим обличчям стікали сльози.

— Семе, здається, він помирає.

Сем опустився на коліна поруч із Дейвом. Очі старого були заплющені, і він утягував повітря різкими, переривчастими вдихами. Тонкі цівки крові стікали з обох його ніздрів і одного вуха. На лобі, трохи вище від правої брови, була глибока, увім’ята рана. Від її вигляду Семові стиснуло шлунок. Одна з Дейвових вилиць була, вочевидь, зламана, і на цьому боці обличчя яскравими тонами крові й синців вималювався відбиток ручки вогнегасника. Вона скидалася на татуювання.

— Семе, його треба відвезти до лікарні!

— Гадаєш, вона зараз випустить нас? — спитав він, і, ніби у відповідь, з-поза освітленого аварійною лампою кола в них полетіла велетенська книга — том на літеру Т «Оксфордського англійського словника».

Сем сіпнув Наомі назад, і вони обоє простяглися на запорошеній підлозі проходу. Сім фунтів табаско, технології, туману й трепана просвистіли в повітрі там, де мить тому була голова Наомі, а тоді вдарилися об стіну й плюхнулися на підлогу незграбною масою.

З тіні долинув пронизливий сміх. Сем піднявся на коліна саме вчасно, щоб побачити, як згорблена постать рвонула проходом за поваленим стелажем. «Воно й досі змінюється, — подумав Сем. — Один Бог знає, на що воно перетворюється». Воно різко повернуло вліво і зникло.

— Дістань її, Семе, — хрипко попросила Наомі. І вхопила його за одну руку. — Будь ласка, дістань її.

— Я спробую, — сказав він. Він переступив через випростані ноги Дейва й увійшов до густішої тіні за перекинутим стелажем.

Його дуже бентежив запах — аромат лавандового мішечка, змішаний із духом запилюжених книжок, що пролежали тут стільки років. Від цього запаху, а ще від виття вітру надворі, схожого на гудок товарняка, Сем почувався Мандрівником Герберта Веллса… а сама бібліотека, що була навколо нього, здавалася його машиною часу.