Стівен Кінг - Чотири після півночі

Пролунало чиркання сірника. Тед Мілнер усе-таки вирішив розкурити люльку. Еванс не звернув на нього уваги. Він нахилився вперед і не зводив уважного погляду з Емі Мілнер.

— А тепер докладніше. Отже, цей Сонні Труттс каже…

— Троттс.

— Добре, Троттс. То він каже, що Том Ґрінліф усе-таки бачив когось біля Морта?

— Не зовсім, — відповіла Емі. — Сонні думає… якби Том так вважав, якби був переконаний, то не збрехав би Ґреґові. Але Том сказав, що він не знає точно, що він бачив. Що він розгублений. Що взагалі нічого про це не казати йому здалося правильнішим, безпечнішим. Він не хотів, щоб хтось — а особливо Ґреґ Карстерз, який теж доглядав будинки — знав, який він збентежений. А понад усе йому не хотілося, щоб хтось подумав, ніби він теж захворів, як колись його небіжчиця-дружина.

— Пробачте, але я не все розумію.

— За словами Сонні, — пояснила вона, — Том їхав по Лейк-драйв у своєму «скауті» й побачив Морта, який стояв сам- самісінький там, де дорога сполучається зі стежкою, що веде від озера.

— Близько від того місця, де знайшли тіла?

— Так. Дуже близько. Морт помахав йому рукою. Том помахав у відповідь. Проїхав. А потім, якщо вірити Сонні, Том подивився в дзеркало заднього огляду й побачив коло Морта іншого чоловіка і старий універсал, хоча ще десять секунд тому ні чоловіка, ні машини там не було. Чоловік був у чорному капелюсі… але просвічувався, як і його машина.

— Ох, Емі, — лагідно мовив Тед. — Той чоловік намолов тобі сім мішків гречаної вовни, а ти й повірила.

Але вона похитала головою.

— Я не думаю, що Сонні настільки розумний, щоб вигадати таку історію. Він сказав мені, що Том збирався все-таки поспілкуватися з Ґреґом і розповісти йому, що він бачив чоловіка; от тільки про те, що той був прозорий, вирішив не згадувати. Але Сонні сказав, що старий потерпав від жаху. Він був переконаний, що то було одне з двох: або в нього починався Альцгеймер, або він бачив привида.

— Ну, ніде правди діти: історія таки моторошна, — сказав Еванс. Поки він слухав, на секунду-дві його пробрав такий мороз, що по шкірі на руках і спині побігли мурашки. — Але це тільки чутки… переказ слів покійника.

— Так… але є ще дещо, — Емі поставила чашку на стіл, узяла в руки сумочку й почала щось у ній шукати. — Коли я прибирала в Мортовому кабінеті, я знайшла капелюх, той жахливий чорний капелюх, за його столом. Для мене то був шок, бо я цього не очікувала. Думала, поліція забрала його як доказ чи що. Я підчепила його палицею. Підтягла до себе, перевернутого догори дном. Потім палицею ж винесла надвір і викинула в смітник. Ви розумієте?

Помітно було, що Тед не розуміє — на відміну від Еванса.

— Ви не хотіли його торкатися.

— Саме так. Я не хотіла його торкатися. Він упав на зелений пакет зі сміттям — я можу заприсягтися. Приблизно через годину я вийшла з мішком, повним старих ліків, шампунів та речей із ванної. А коли підняла кришку бака, щоб закинути туди сміття, капелюх був перевернутий догори дном. А за внутрішньою стрічкою стирчало це, — вона витягла із сумочки згорнутий папірець і тремтячою рукою простягла його Евансові. — Коли я витягала капелюх із-за столу, його там не було. Я це точно знаю.

Узявши згорнутий клаптик паперу, Еванс кілька секунд просто тримав його в руках. Відчуття було неприємне, йому не подобався цей папірець. Занадто важкий і якоїсь неправильної текстури.

— Я думаю, Джон Шутер існував насправді, — сказала вона. — Він став найвеличнішим витвором Морта. Той персонаж вийшов таким яскравим, що ожив і став реальністю.

— А я гадаю, що це записка від примари.

Еванс розгорнув папірець. Посередині було написано:

Жіночко, даруйте, що завдав вам мороки. Усе повернуло не туди. Я вертаюся додому, забравши своє оповідання, бо по нього я й приїжджав. Воно називається «Миля воронячої лапи». Забійна штука.

Щиро ваш,

Джон Шутер

Під акуратними рядками стояли нерозбірливі кривульки.

— Емі, це підпис вашого покійного чоловіка? — уточнив Еванс.

— Ні, — відповіла вона. — Навіть близько не схоже.

Вони втрьох сиділи в кабінеті й дивилися одне на одного. Фред Еванс намагався дібрати якісь слова, але так і не зміг. Через якийсь час мовчанка, що затягнулася, стала нестерпною (як і запах люльки Теда Мілнера). Тож пані та пан Мілнери ґречно подякували, попрощалися й полишили його кабінет, щоб і надалі намагатися якомога краще жити своїм життям, а Фред Еванс старався жити своїм життям, але часом, пізно вночі, і він, і жінка, що була колись дружиною Мортона Рейні, прокидалися зі снів, у яких чоловік у капелюсі з круглим наголовком дивився на них споловілими на сонці очима, схопленими у сіті зморщок. Він дивився на них без любові… але з дивною суворою жалістю, яку відчували обоє.