Говард Лавкрафт - Крилата смерть

Якби я жив у більшому місті, в якому є вища ймовірність знайти споріднену душу для дружнього спілкування, можливо, я б і подолав свою ранню схильність до замкнутого та відокремленого життя. У підлітковому віці я став іще похмурішим, меланхолійнішим та апатичнішим. Не бачив сенсу в своєму існуванні. Я немов перебував під владою якоїсь нездоланної сили, що притупляла мої відчуття, заважала моєму розвитку, паралізувала мою волю і наповнювала мене почуттям безпричинної туги та невдоволення.

Мені було шістнадцять, коли вперше побував на похороні. У Фенгемі будь-який похорон виклика5в жвавий суспільний інтерес, бо наше містечко славилося довголіттям своїх мешканців. А вже коли померла така відома особа, як мій дідусь, можна було не сумніватися, що все місто припреться віддати данину поваги покійнику. У мене, однак, майбутня похоронна церемонія не викликала ані найменшого зацікавлення. Будь-яка подія, що порушувала звичний сонний триб мого життя, не обіцяла мені нічого, крім фізичної та психологічної перевтоми. Поступившись настирливим наполяганням батьків, головним чином для того, щоб хоча б на якийсь час мені дали спокій зі своїми уїдливими докорами у «нешанобливому ставленні», я погодився піти з ними.

У похороні дідуся не було нічого незвичайного, якщо не брати до уваги велику кількість квітів і вінків, але ж я, не слід забувати, вперше брав участь у такого штибу урочистому ритуалі. Сама атмосфера похмурої зали, де стояла оздоблена темною тканиною труна, завалена запашними квітами, і містяни, котрі зібралися в ній і як тільки могли вдавали скорботу за мерцем, миттю вивели мене зі звичного стану апатії і буквально заворожили. Штурханом гострим ліктем матуся повернула мене до дійсності, коли я впав у замріяне заціпеніння, і я підійшов за нею до труни з тілом дідуся.

Я вперше побачив Смерть так близько. Я споглядав це спокійне безтурботне обличчя, суцільно порізане зморшками, і не міг второпати, з якого дива усі так побиваються. Дідусь здавався безмірно щасливим і глибоко задоволеним. Я відчув, як у мені підіймається хвиля дивного, недоречного захоплення, що наростало поступово і так повільно, що я не відразу розпізнав його природу. Зараз, коли я подумки повертаюся до тієї знаменної миті свого життя, мені здається, що це захоплення зародилося в моїй душі одразу, як тільки сцена похоронної церемонії стала доступною для мого погляду, а потім непомітно і підступно заволоділа всім моїм єством. Деякі згубні, зловісні феромони, що відходили від трупа, справляли на мене нереально гіпнотичний вплив. Немов наелектризований невідомою екстатичною силою, я мимоволі випростався та розправив плечі. Я намагався випалити поглядом склеплені повіки мерця, щоб прочитати таємне послання, яке ховалося під ними. Моє серце раптом затріпотіло в грудях від припливу нечестивих радощів і шалено закалатало об ребра, немов намагаючись вирватися з тлінної тілесної оболонки. Моя душа сіпнулася і затремтіла у нападі нестримної дикої хтивості. Міцний стусан материнського ліктя знову повернув мене до дійсності. Я наближався до чорної труни млявою повільною ходою, а одійшов від неї пружним енергійним кроком.

Я проїхав із траурним кортежем на кладовище, як і раніше пронизаний таємничими цілющими ароматами. Я почувався так, немов залпом випив чашу якогось дивовижного еліксиру – огидного зілля, виготовленого за рецептом самого Веліала [6] Веліал – відкинутий янгол, його ім’я з івриту перекладається, як «той, хто не має жалю». .

Усі присутні були цілком поглинені траурною церемонією, і різкої зміни в моїй поведінці не помітив ніхто, окрім моїх батьків. Але упродовж наступних двох тижнів гострі на язик кумасі тільки й торочили, що про метаморфозу, яка сталася зі мною. Проте до кінця зазначеного терміну отриманий мною заряд енергії став вичерпуватися, і за кілька днів я повернувся до свого звичного меланхолійного стану, хоча й уже не до колишньої безпросвітної та всепоглинальної апатії. Якщо раніше мене цілком влаштовувало моє інертне існування, то тепер я постійно відчував невиразний, неусвідомлений неспокій. Зовні я знову став самим собою, і місцеві пліткарки зосередилися на цікавіших темах. Якби оточення хоч на мить запідозрило справжню причину мого раптового пожвавлення, всі разом відсахнулися б від мене, як від зачумленого. А якби я здогадався про огидну природу нестримної пристрасті, що крилася за коротким періодом моєї наснаги, я навік покинув би цей світ і провів решту життя у самоті покаяння.