Говард Лавкрафт - Крилата смерть

Хоча прямих доказів забракло, чутки про вбивство поширилися округою, і відтоді Мартенсів піддали остракізму. Ніхто не хотів мати з ними справу, а від самого будинку намагалися триматися якнайдалі, вважаючи його проклятим місцем. Мартенсам усе ж вдавалося якось зводити кінці з кінцями за рахунок натурального господарства, і довгий час про їхнє існування свідчили лише вогники, що спалахували вечорами високо в горах. Згодом вони запалювалися дедалі рідше, а з 1810 року й зовсім перестали з’являтися.

Поступово будинок і сама місцина навколо обросли страшними леґендами. Налякані жахливими розповідями, люди обходили його стороною. Так тривало до 1816-го, коли скватери раптом схаменулися, що вогнів на горі не бачили вже давно. До маєтку подалася група добровольців, яка знайшла його порожнім і вже неабияк спорохнявілим.

Відсутність кістяків і нещодавніх поховань наштовхували на думку, що мешканці не вимерли, а переселилися в якесь інше місце. Це сталося, либонь, кілька років тому. Численні прибудови до будинку демонстрували те, що перед своїм відходом родина Мартенсів була досить численною. Судячи з усього, вони зовсім опустилися, про це свідчили й обшарпані меблі, і розкидане столове срібло, яке, схоже, не чистили роками. І хоча ненависні Мартенси й зникли, страх, пов’язаний із їхнім будинком, залишився і навіть зріс, а серед жителів гір поширилися нові моторошні чутки. Будинок же продовжував стояти – занедбаний, жаский притулок мстивого духу Єна Мартенса. Таким він стояв і тієї ночі, коли я розкопував могилу.

Я назвав свої дії безглуздими, і вони справді ні до чого не призвели. Труну Єна Мартенса я знайшов доволі скоро, але в ній не було нічого, окрім жменьки пороху. Однак я, одержимий лютою рішучістю знайти його повсталий дух, продовжував дедалі глибше закопуватися в землю. Бозна- що я сподівався побачити, однак в одному не сумнівався: я розкопую могилу людини, чий дух нишпорить навколо ночами.

Я копав і копав, не уявляючи, якої вже досяг глибини, аж раптом мій рискаль, а за ним і ноги провалилися під землю. Мене скував жах. Існування підземелля підтверджувало мої найбожевільніші гіпотези. При падінні згасла лампа, але за допомогою електричного ліхтарика я таки зумів оглянути вузький підземний прохід, що тягнувся в обидва боки. Чоловік моєї статури міг лізти ним лише навкарачки, і хоча жодна людина, будучи при здоровому глузді, не наважилася б на таке, особливо вночі, я, забувши про небезпеку, не слухаючи арґументів розуму й не звертаючи уваги на бруд, опустився на коліна, охоплений єдиним бажанням: зустрітися нарешті зі страхом, що зачаївся. Вирішивши повзти у напрямку будинку, я відважно протиснувся у вузьку нору і, звиваючись, хутко поповз уперед у цілковитій темряві, лише іноді освітлюючи собі шлях ліхтариком, який тримав перед собою.

Немає слів, щоб описати загубленого в надрах землі чоловіка, описати, як він повзе, звиваючись, дряпаючись грудками глини, із задушливим хрипом прокладає, мов шаленець, шлях серед витків нічного мороку, не маючи уявлення ні про час, ні про наслідки своїх дій, не знаючи ні напрямку, ні остаточної мети. Це було за межами людського розуміння, але саме так я і вчинив. Я повз так довго, що забув своє минуле життя, перетворившись, здавалося, на істоту з темних глибин – крота або хробака. Лише випадково, після тривалої перерви, я увімкнув ліхтарика, про який зовсім забув, і нерівна глиняна поверхня нори, що тяглася удалечінь, зловісно засвітилася.

Якийсь час я повз в одному напрямку, тепер уже економлячи батарейки, але потім прохід різко звернув угору. І раптом попереду я несподівано побачив щось на кшталт двох палаючих у темряві бісівських копій мого згасаючого ліхтарика. Світло, яке випромінювали вони, гіпнотично подіяло на мене, пробуджуючи якісь розмиті спогади. Замість того щоб відсахнутися, я мимоволі завмер. А очі все наближалися. Я не міг розрізнити увесь вигляд істоти, якій вони належали, зате добре бачив її кігті. Оце було видовище! Раптом над моєю головою почувся віддалений гамір. Це був відгомін грому, що незабаром посилився до оглушливого гуркоту. Отже, я суттєво просунувся вгору й опинився зовсім близько до поверхні. Грім гуркотів, а очі лупали на мене з тупою злістю.

Дякувати Богові, я тоді не знав, що це було, інакше, мабуть, від страху віддав би Богові душу. Мене врятував грім – один із того гуркоту, що збудив цю жахливу тварюку: після важкої паузи з невидимого неба звалився оглушливий удар, що затряс гори. Таке тут траплялося й раніше, про це свідчили порепана земля, глибокі провалля й оголена гірська порода. Блискавка з люттю циклопа вдарила в землю прямо над пекельним підземним переходом, приголомшуючи мене і майже відбираючи мені свідомість.