Говард Лавкрафт - Крилата смерть

Гадаю, що після подій 5 серпня я дещо схибнувся. Пекельна тінь у будинку, потім страшна нервова напруга упродовж тривалого часу, розчарування і, нарешті, трагедія у хижі тієї жовтневої ночі – погодьтеся, всього цього забагато для однієї людини. Й ось тепер я копав могилу Мартенса, щоб утямити, чому загинув Артур Манро. А всі решта, хто, як і я, не могли цього збагнути, нехай вважають, що він десь мандрує. Ми облазили усе навколо, але так і не знайшли вбивцю. Скватери, вочевидь, щось знали, але я, не бажаючи їх іще більше залякувати, не патякав їм про цю смерть. Сам же я зачерствів. Шок, пережитий мною у маєтку, позначився на моєму розумі, і я думав лише про те, як знайти той зачаєний страх, який виріс у моїй свідомості до фантасмагоричних розмірів. Але тепер, пам’ятаючи про долю Манро, я заприсягнувся діяти самостійно.

Один лише вигляд розкопаної могили вивів би нормальну людину із рівноваги. Похмурі старі дерева неприродних розмірів і форм схилялися наді мною, як склепіння нечестивого храму друїдів. Грім і зловісний шум вітру стихали під ними, майже не пропускаючи струменів дощу. За посіченими блискавками могутніми стовбурами вимальовувався у слабких відблисках світла контур покинутого обійстя, що потопало у мокрому плющі. Трохи віддалік розкинувся голландський садочок, тепер украй запущений, його грядки та клумби вщент заросли блідою смердючою рослинністю, що майже ніколи не бачила денного світла. Поруч розкинулося кладовище, усе в покручених деревах, потворні гілки яких, здавалося, харчувалися отрутою від коренів, що залягли у неосвяченій землі. Під густим брунатним шаром листя, що гнило у темряві цього пралісу, я бачив то тут, то там просто вражаючі обриси низьких надгробків.

Сама історія привела мене до цієї старої могили. Історія – ось що залишилося мені після того, як усе решта потонуло у страшному оскалі сатанізму. Тепер я вважав, що зачаєний страх – не матеріальна субстанція, а примарний перевертень, породжений нічною блискавкою. Виходячи з переказів і документів, які я роздобув разом із Артуром Манро, цією примарою міг бути лише Єн Мартенс, котрий помер 1762 року. Тому я й копався, мабуть, безглуздо в його могилі.

Особняк Мартенсів звів Ґерріт Мартенс, заможний гендляр із Нового Амстердама, котрий не змирився зі змінами, які принесло англійське панування. Він збудував цю величну споруду на горі, у відокремленій частині лісу, що сподобалася йому своєю незайманою первозданністю. Єдиним істотним недоліком тут були часті сильні грози. Коли Мартенс вибирав місце і потім будувався, то вважав, що ці природні явища – особливість пори року, але з часом усвідомив, що помилився. Переконавшись, що грози несприятливо діють на його судини, чоловік вибудував собі ще й підвальне приміщення, куди спускався щоразу із наближенням бурі.

Про нащадків Ґерріта Мартенса відомо іще менше, ніж про нього самого. Вони ненавиділи все англійське і цуралися тих колоністів, котрі прийняли нові порядки. Їхнє життя минало у суворій самоті, й, за чутками, ізоляція кепсько позначалася на їхніх розумових здібностях і мові. В усіх членів родини була спадкова особливість – різнокольорові очі: одне блакитне, а друге каре. Їхні контакти із зовнішнім світом слабшали з кожним роком, вони навіть дружин брали собі із власної челяді. Численні нащадки роду стали явними виродженцями. Одні, спускаючись у долину, змішувалися з метисами і вливалися у те середовище, яке постачало скватерів. Інші, навпаки, не покидали родове гніздо, похмуро плекаючи свою відокремленість від решти світу і дедалі чутливіше реагуючи на грози.

Більше про життя цієї родини стало відомо від молодого Єна Мартенса – його бурхливий темперамент привів юнака до війська колоністів, коли чутки про з’їзд в Олбені досягнули Гори Бур. Він першим із нащадків Ґерріта Мартенса побачив світ і коли за шість років повернувся додому, то став об’єктом ненависті родичів, котрі вважали його чужинцем, хоча у нього, як і у всіх Мартенсів, були різні очі. Та й сам він насилу витримував тепер дивні, сповнені безглуздих забобонів порядки в родині; не викликали у нього колишнього захвату і грози в горах. Усе кидало його в зневіру, і чоловік часто писав до приятеля в Олбені, що має намір покинути рідну домівку.

Навесні 1763-го Джонатан Ґіффорд, товариш Єна Мартенса, котрий жив в Олбені, давно не отримуючи від нього листів, стурбувався, тим більше що знав про складні стосунки і часті чвари у маєтку Мартенсів. Зважившись особисто переконатися, що там усе гаразд, він вирушив верхи в гори. Із щоденника чоловіка випливає, що до Гори Бур він дістався 20 вересня. Прибульця вразила старість будівлі, але ще більше – похмурі різноокі Мартенси з їхніми дикими, звіриними звичками; вони й повідали йому ламаною, сповненою гортанних звуків англійською, що Єн наказав довго жити. За їхніми словами, ще минулої осені його вколошкала блискавка. Поховали його тут же, неподалік від зарослого бур’яном саду; господарі показали гостю й могилу – голий горбочок без будь-якого пам’ятника. Щось у поведінці Мартенсів стривожило Ґіффорда і викликало його підозри. За тиждень він таємно повернувся у ці місця з лопатою та киркою. Розкопав могилу й побачив те, що й сподівався: череп його приятеля був жорстоко розкроєний у кількох місцях. Повернувшись до Олбені, Ґіффорд порушив проти Мартенсів кримінальну справу, звинувачуючи їх у вбивстві родича.