Говард Лавкрафт - Крилата смерть

Земля тряслася й ворушилася, я ж безпорадно кидався в ній, поки мене не випхало на поверхню. Я лежав із мокрим від дощу обличчям. Пейзаж навколо був мені знайомий – крутий південно-західний схил, майже позбавлений рослинності. Спалахи бурі, що полум’ям охоплювали грозове небо, освітлювали понівечену землю і те, що лишилося від дивовижного низького пагорба, який раніше, химерно звиваючись, тягнувся сюди від лісистої частини гори. Озираючись навколо, я не міг збагнути, звідки мене викинуло і як я вивільнився зі згубної пастки? Сум’яття у моїй голові не поступалося хаосу природи, і коли на південному схилі спалахнула сліпуча багряна заграва, я іще не усвідомлював, чого мені вдалося уникнути.

Втямив це лише за два дні по тому, коли скватери мені розповіли, що означав той спалах яскравого полум’я. Ось тут мене й охопив справжній жах – більший, ніж при зустрічі у підземеллі з власником страшних очей і кігтів. Їхня розповідь могла кого завгодно налякати до смерті. У селищі, на відстані двадцяти миль від того місця, де мене викинуло на поверхню, після оглушливого гуркоту грому запанувала чергова оргія страху: огидна на вигляд істота зістрибнула з кривого дерева на стару стріху одного з будиночків. Вона встигла зробити свою чорну справу, але вибратися на волю не змогла – скватери в паніці спалили хату разом із чудовиськом. Як я второпав, воно стрибнуло з дерева саме тієї миті, коли в іншому місці земля поховала в собі щось із жахливими кігтями та палючими очима.

Важко вважати здоровою людину, котра, знаючи стільки, скільки знав я, про зловісні справи, які відбуваються на Горі Бур, рвалася б туди знову, щоб докопатися, що ж за страх зачаївся там. Той факт, ніби щонайменше два матеріальних втілення страху були на той час знищені, давав лише дуже слабку гарантію психічної та фізичної безпеки у цьому Ахеронті [5] Ахеронт – у грецькій міфології річка у підземному царстві, в яку впадають річки Пірифлегетон і Кокіт, а також живе однойменний річковий бог. багатоликого сатанізму, і все ж, незважаючи ні на що, я відновив пошуки з іще більшим завзяттям.

Дізнавшись через два дні після моєї небезпечної підземної зустрічі з демонічною істотою, що тієї самої миті, коли на мене витріщала ті жахливі очі, за двадцять миль звідти інша зловісна істота готувалася до фатального стрибка, я пережив черговий напад невгамовного страху. Втім, жагуча цікавість і незрозуміле збудження, супутні йому, робили цей страх майже солодким. Так іноді посеред нічного жахіття, коли невидимі сили несуть тебе над загадковими мертвими містами до оскалу пащеки Ніса, немає більшого блаженства, ніж із диким лементом кинутися добровільно у жахливий вир снів і мчати, не думаючи про безодню, що розверзлася попереду. Достеменно такі ж почуття будив у мені таємничий страх, що переміщався у просторі Гори Бур. Виявивши, що там мешкають два монстри, я відчув неприборкану жагу перекопати всю тамтешню землю, гарбати її голими руками та звільнити нарешті від смерті, що отруює кожен її дюйм.

Я знову поквапився на могилу Єна Мартенса й узявся копати на колишньому місці. Однак земля завалила підземний хід, а дощ знищив усі сліди моєї колишньої праці, тому важко було визначити, на якій глибині починається той перехід. Я здійснив також нелегку подорож до хатинки, в якій спалили смертоносне страховисько, але мої зусилля не були винагороджені. У попелі збереглося кілька кісток, але жодна з них не належала чудовиську. За словами скватерів, усе обмежилося однією жертвою, але вони, вочевидь, помилялися: крім одного людського черепа, що добре зберігся, я знайшов залишки й іншого. Хоча багато хто бачив блискавичний стрибок почвари, ніхто не міг сказати, як саме вона виглядала, всі просто казали: чорт. Уважно оглянувши дерево, на якому вона ховалася, я не знайшов нічого підозрілого. Спробував було віднайти можливі сліди у темному лісі, але не зміг витримати вигляду потворних пнів і подібних на зміюки коренів, що зловісно спліталися, перед тим як назавжди пірнути в землю.

Потім я іще раз уважно оглянув покинуту хатину, яку страх відвідував найчастіше, і де Артур Манро побачив перед смертю дещо, що його приголомшило, про що не встиг розповісти. Мої попередні огляди, незважаючи на всі зусилля, не дали відчутних результатів. Тепер же необхідно було перевірити нову версію: неймовірна подорож під землею переконала мене, що принаймні одна з почвар – підземний монстр. І пам’ятного дня 14 листопада я знову оглядав ті схили Коун-маунтин і Мейпл-гіл, які спускалися до сумнозвісної хатини, звертаючи особливу увагу на свіжі викиди землі.