Говард Лавкрафт - Крилата смерть

Усе почалося миттєво та несподівано. Демон, що нагадував своїм виглядом пацюка, хрокаючи й сопучи, вирвався на волю з далеких, невідомих безодень. А слідом за ним із тієї ж ями виринуло ціле море всілякої нечисті, величезне збіговисько мерзенних виродків – огидних породжень ночі. Навіть збочена уява не змогла б породити нічого подібного. Клубочучись, вони вилітали із зяючого отвору, нагадуючи фонтан, що закипав, вирував і бешкетував. І, подібно до пошесті, миттю заполонив усе навколо. Вони лізли крізь щілини назовні та просувалися далі, несучи з собою у прокляті ліси жах, шаленство і смерть.

Бозна-скільки їх там було – мабуть, тисячі. Цей нескінченний потік, який я розрізняв при слабких спалахах блискавок, скував моє серце переляком. Коли ж потік почав рідшати, із суцільної маси стали виділятися окремі особини. Це були потворні волохаті чортенята, а може, й мавпи – бісівські карикатури на цих шанованих тварин. Від їхнього мовчання сироти виступали на шкірі. Навіть коли один із тих, що відстали, звичним відпрацьованим жестом ухопив слабшого, щоб його зжерти, навіть тоді я не почув жодного звуку. Решта жадібно накинулася на залишки цього безмовного бенкету. Й ось тоді, незважаючи на огиду і страх, цікавість, яка весь цей час спрямовувала мої пошуки, взяла гору. Я витягнув револьвера і, коли останній із виродків вибрався назовні з невідомого жаского світу, пристрелив його, прикриваючись громом.

Пронизливе вищання… насолода від кривавого полювання… бентежні тіні, що переслідували одна одну в яскравих коридорах, прорізаних блискавками… безтілесні примари, калейдоскопічні зміни огидних сцен… ліс і в ньому патологічно розкішні перезрілі дуби, чиї змієподібні сплетені корені тягли незримі соки з землі, що кишіла мільйонами бісівських істот, які пожирали одна одну… замасковані під пагорби мацаки, що простяглися від самого центру підземної злоякісної пухлини… небачені за силою бурі, які розбишакують над зарослими плющем похмурими мурами й аркадами, що потопають у розкішних заростях… На щастя, інстинкт привів мене, коли майже знепритомнів від страху, до людей, до мирного селища, що безтурботно спало у мерехтінні зірок на зблідлому вже небі.

За тиждень я настільки оговтався від пережитого, що послав до Олбені за людьми, котрим доручив підірвати динамітом маєток Мартенсів разом із вершиною Гори Бур. Вони ж мали знищити й усі підземні ходи під подібними до змій пагорбами, а також викорчувати перезрілі дуби з пишними кронами, вже один вигляд яких міг позбавити глузду. Лише після завершення цих робіт я став іноді дрімати, хоча відтоді, знаючи таємницю зачаєного страху, я вже ніколи не зможу спати спокійно. Мене переслідувала одна думка: а раптом не вся нечисть загинула? І хтозна, чи не може щось подібне виникнути деінде? Важко без страху міркувати про невідомі земні печери, знаючи те, що знаю я. Дотепер не можу без сіпання бачити колодязь або увійти в метро… Ну, чому медики не дадуть мені якихось ліків, аби я нарешті нормально заснув, чому не заспокоять мій палаючий мозок?

Розгадка таємниці, що відкрилася мені під час спалаху, коли я вистрелив у мовчазну істоту, яка відстала від інших, виявилася настільки простою, що минула щонайменше хвилина, перш ніж я все усвідомив. Ось тоді мене й охопив справжній жах. У цього огидного, схожого на горилу виродка була сиза шкіра, жовті ікла та скуйовджене волосся. Явна межа звиродніння – сумний результат ізольованого існування, родинних шлюбів і канібалізму; живе втілення хаосу та звіриного оскалу страху, що чаїться під землею. Виродок витріщався на мене у передсмертній агонії, а його очі своєю незвичністю нагадали мені інші, бачені під землею, і пробудили тоді мутні спогади. Одне око було блакитне, а інше – каре. Саме такими, згідно з переказами, були очі Мартенсів. І тоді у нападі безмовного жаху я второпав, що ж сталося зі зниклою родиною, з цим проклятим маєтком Мартенсів, які знавісніли від громів.

Коли світ став старим і здатність дивуватися покинула людей, коли сірі міста здійнялися у задимлене небо похмурими потворними вежами, в тіні яких нікому й на гадку не спадало мріяти про сонце або розквітлі навесні луки, коли просвіта зірвала з Землі її прекрасне покривало і поети взялися співати лише про зламані фантоми з мутними, спрямованими всередину себе очима, коли це настало й дитячі мрії відійшли назавжди, знайшовся чоловік, котрий подався у позамежні сфери шукати мрії, що покинули землю.