Говард Лавкрафт - Крилата смерть

Про ім’я й оселю цього чоловіка писали мало, бо вони належали світу, що ледь прокидався, однак і про те, й про інше писали щось незрозуміле. Але нам достатньо знати, що він жив у місті, оточеному високим муром, в якому панували вічні сутінки; що він працював увесь день – від зорі до зорі, а ввечері повертався до своєї кімнати, в якій вікно визирало не на поля чи гаї, а на дитинець, куди у тупому розпачі витріщалися й інші вікна. Із дна цього колодязя виднілися лише стіни та вікна, хіба що іноді, якщо майже вибратися з вікна назовні, можна було побачити крихітні зіроньки, що пропливали повз.

А позаяк мури та вікна рано чи пізно можуть звести з розуму людину, котра багато читає і багато мріє, то мешканець цього покою звик щоночі висуватися з вікна, щоб хоч краєчком ока побачити щось, що не належить до земного світу з його сірими багатоповерховими містами.

За багато років він став давати імена зорям, що повільно пливли, і проводжати їх зацікавленим поглядом, коли вони, на жаль, вислизали геть, поки його очам не відкрилося багато такого, про що пересічні люди й не підозрюють. І ось однієї ночі, здолавши майже бездонну прірву, жадані небеса спустилися до вікна цього чоловіка і, змішавшись із повітрям його кімнати, зробили його частиною їхніх казкових див.

У його покої з’явилися непокірні потоки бузкової півночі, що виблискували золотими краплинками, туди вихором увірвалися клуби пилу та вогню з позамежних сфер із таким запахом, якого на землі не буває. Наркотичні океани шуміли там, запалені сонцями, про які люди не мали ні найменшого поняття, і в їхніх немислимих глибинах плавали небачені дельфіни та морські німфи. Безголоса й безмежна стихія охопила мрійника і забрала його з собою, не торкаючись тіла чоловіка, котрий нерухомо завис на самотньому підвіконні, а потім багато днів, яких не злічити земним календарям, потоки з позамежних сфер ніжно несли чоловіка до його мрій, до тих самих мрій, про які людство давно забуло. І ніхто не знає, скільки тимчасових циклів вони дозволили йому спати на зеленому, підігрітому сонечком березі, овіяному ароматом лотосів і прикрашеному їхніми багряними зірками.

Зараз північ. Ще до світанку мене знайдуть і запроторять до казематів, в яких я нидітиму до кінця своїх днів, змордований невгамовною жагою, доки не приєднаюся нарешті до своїх коханих мерців.

Я сиджу в смердючій ямі, що утворилася на місці стародавньої могили; письмовим столом мені слугує потерта, знищена часом надгробна каменюка, що завалилася; нічну темряву розсіює лише сяйво зірок і тоненького місяця-молодика, однак я бачу все ясно, як удень. Навколо, куди не кинь погляд, схожі на похмурих чатових і сторожів занедбаних могил, стоять похилені надщерблені надгробки, наполовину сховані в густих заростях смердючого цвинтарного бур’яну. Над ними всіма велично височить у сірувато-синє небо стела, що звужується догори, немов якийсь примарний вождь лемурійської орди. У повітрі завис хвороботворний сморід цвілі та сирої перегнійної землі, але мені він видається райськими пахощами. Тут панує мертва тиша, врочиста і страшна. Якби я мав можливість вибрати собі місце для життя, то оселився б у самому центрі ось такого міста мертвих, бо близькість гнилої плоті та кісток, що розсипаються на порох, наповнює мою душу екстатичним захопленням, змушуючи застояну кров стрімко бігти жилами, а мляве серце – збуджено калатати від шалених радощів, бо лише в смерті я черпаю свої життєві сили!

Дитинство згадую як затяжний період похмурого, одноманітного животіння. Бліда, хвороблива, немічна дитина, схильна до тривалих нападів похмурої меланхолії, я викликав гостре неприйняття у своїх здорових, життєрадісних однолітків. Вони обзивали мене нудьгарем і бабегою, позаяк я зовсім не цікавився їхніми гучними рухливими забавами і навіть за бажання не зміг би взяти участь у них через фізичні вади.

Як і у всіх провінційних містечках, у Фенгемі жили свої язикаті Хвеськи. Пустопорожні кумасі, ласі на все незвичайне, оголосили мій апатичний темперамент якоюсь огидною патологією; вони порівнювали мене з моїми батьками і багатозначно, навіть зловісно хитали головами, не знаходячи між нами нічого спільного. Найзабобонніші відверто називали мене підкидьком, а люди, котрі мали уявлення про мій родовід, указували на загадкові непевні чутки, що стосувалися мого двоюрідного прапрадідуся, якого спалили на вогнищі за звинуваченням у чаклунстві.