Говард Лавкрафт - Крилата смерть

Якнайретельніше обстеживши разів із двадцять злощасне селище, ми з Артуром Манро неабияк розчарувалися, і в наші відчуття закрався якийсь невизначений страх. Він мав якусь моторошну властивість – і справді, хіба не дивно, що після таких жахливих подій не залишилося нічого, що могло б указати на винуватця катастрофи! Ось і зараз ми понуро вешталися під похмурим свинцевим небом, відчуваючи змішане почуття необхідності й водночас безглуздості наших дій. Наш огляд і цього разу був скрупульозним: ми ще раз обійшли кожну хатинку, шукаючи на схилах непоховані тіла, обстежили кожну ямку, кожну нірку – і все надаремно. І знову всюди витав страх, ніби величезний крилатий грифон витріщався на нас із космічних безодень.

Хмари потроху скупчувалися, і ми вже погано розрізняли в сутінках окремі предмети. Удалині чувся гуркіт грому – над Горою Бур збиралася гроза. Нас, ясна річ, охопило хвилювання, хоча до ночі було ще далеко. Сподіваючись, що гроза затягнеться і зла сила якось себе проявить, ми облишили наші пошуки на схилі та попрямували до найближчого заселеного житла в надії умовити скватерів нам допомогти. Наш авторитет змусив кількох парубків подолати переляк, і вони погодилися піти з нами.

Але щойно ми рушили в дорогу, як ринула така злива, що будь-який притулок став більш ніж потрібним. Темрява згустіла настільки, що ми спотикалися на кожному кроці, й тільки окремі спалахи блискавок і наше досконале знання місцевості все ж допомогли нам дістатися до напівзруйнованої хижі. Це була жалюгідна споруда із дощок і колод, двері, що дивом збереглися, і єдине вікно, що виходило на Мейпл- гіл. Зачинивши двері на засувку, ми, навчені нашими помічниками, зачинили також і віконниці, сховавшись таким чином від дощу та різких поривів вітру. Ми понуро сиділи на хитких скринях у суцільній темряві, лише вогники люльок і випадкове світло ліхтарика оживляли гнітючу атмосферу. Час від часу ми бачили крізь щілини в стіні зиґзаґи блискавок – темрява була такою щільною, що їхні стріли вимальовувалися дуже чітко.

Це чатування у грозу раптом нагадало мені ту незабутню ніч на Горі Бур. Я зіщулився від страху й укотре поставив собі запитання, на яке наразі не міг відповісти: чому демон із трьох людей, котрі сиділи в засідці, знищив двох по краях і залишив того, хто був усередині? Чому він так раптово зник після електричного розряду жахливої потужності? Чому порушив послідовність і не забрав мене другим? Що ховалося за цим? Може, він знав, що це я призвідник, і готує для мене страшнішу долю?

Обірвавши свої роздуми, а точніше, додавши до них додаткового драматизму, все небо перетнула величезна блискавка, яку переслідував удар грому, що струсонув землю. Водночас здійнявся могутній вітер, його завивання наростало у зловісному крещендо. Ми були впевнені, що блискавка знову втелющила у самотнє дерево на схилі Мейпл- гіл, Манро схопився і підійшов до крихітного віконця переконатися в цьому. Вітер і дощ увірвалися у відчинені ним віконниці з оглушливим ревінням, і я не зміг розчути слів, які він вимовив. Перевіряючи, наскільки значні руйнування, чоловік висунувся з вікна і завмер, буцімто вдивляючись у щось.

Незабаром вітер ущух і пітьма розсіялася. Буря скінчилася. Мої сподівання на те, що вона триватиме й уночі, не виправдалися, і ніби на підтвердження цього крізь щілини проникнув слабкий сонячний промінчик. Вважаючи, що світло нам не завадить, навіть якщо злива розпочнеться знову, я зняв засувку і відчинив грубо збиті двері. Земля зовні перетворилася на суцільне місиво, а злива приносила зі схилів усе нові й нові потоки бруду. Однак нічого такого, що пояснило б, чому мій приятель так довго не відходив від вікна, я не побачив. Підійшовши ближче, я торкнувся його плеча – той не ворушився. Тоді я жартівливо трясонув його й обернув до себе… й одразу ж відчув, як мене починає душити неусвідомлений жах, що напливав звідкілясь із глибин століть, із бездонних країв ночі, що існувала вічно.

Артур Манро був мертвий. А його голова, точніше її лицьова частина, була бузувірськи виїдена.

III. Що це було за багряне сяйво

У ніч на 8 листопада 1921 року, коли вирувала така жахлива гроза, що здавалося, ніби небо розверзлося, я при тьмяному світлі лампи розкопував, сам не знаючи навіщо, могилу Єна Мартенса. Я взявся за справу по обіді, коли второпав, що збирається буря, і тепер радів несамовитій стихії, що безжально рве і забирає з собою таке рясне у цій місцині листя.