Говард Лавкрафт - Крилата смерть

Незабаром мені закортіло поділитися з кимось пережитим, щоб не з’їхати з глузду. На той час я вже вирішив, що неодмінно продовжу пошуки страху, що зачаївся, піддаючись небезпечній омані, що невизначеність завжди гірша за найстрашніші знання. Тепер варто було обміркувати, кому можна розповісти про свої пригоди і яким чином вистежити те, що викрало двох людей і відкидало таку моторошну тінь.

Моїми найближчими знайомими у Леффертс-Корнерсі залишалися приязні журналісти, дехто з них іще жив у готелі, полюючи за відгомонами нещодавньої трагедії. Вирішивши знайти з-поміж них когось, вартого довіри, я мізкував, кому віддати перевагу, й нарешті зупинився на Артурі Манро, смаглявому худорлявому молодику, якому було років тридцять п’ять і чия освіченість, зацікавлення, розум і темперамент свідчили про відсутність відсталості й упередженості.

Й ось одного дня на початку вересня Артур Манро вислухав мою сповідь. Із самого початку було видно, що ця історія заінтригувала і навіть захопила його, а після завершення розповіді він проаналізував те, що сталося, продемонструвавши гострий розум і здоровий глузд. Більше того, його порада не поспішати і ретельно вивчити всі історичні та географічні свідчення, пов’язані з маєтком Мартенсів, була напрочуд корисною. За його ініціативи ми нишпорили всією околицею у пошуках інформації про таємничу родину Мартенсів і знайшли чолов’ягу, котрий мав деякі вельми красномовні документи. Ми багато спілкувалися з тими гірськими жителями, котрі не втекли від усіх цих лих у спокійніші місця, а також методично й скрупульозно обстежували ділянки, про які особливо часто згадувалося в леґендах скватерів.

Спершу результати наших пошуків були незбагненні для нас самих, хоча при ретельному аналізі дещо все ж вимальовувалося. Найголовніше – більшість жахливих подій ставалися неподалік від покинутого обійстя або похмурого лісу з разюче рясною рослинністю, що його оточував. Були, щоправда, й винятки, наприклад, згадана мною жаска пригода трапилася на відкритому місці, далеко від маєтку та зловісного будинку.

Щодо природи й зовнішніх ознак зачаєного страху, ми нічого не могли добитися від темних і заляканих жителів гірських хатинок. Вони називали його то змієм, то велетом, то демоном, які прилітають разом із громом, то кажаном, то хижою птахою, то деревом, що крокує. З усього цього ми виснували, що це живий організм, дуже чутливий до електричних розрядів, і хоча в деяких оповідках йому приписували крила, все ж його нелюбов до відкритих просторів свідчила про те, що пересувається створіння по землі. Єдине, що порушувало стрункість нашої теорії, то це здатність істоти переміщатися з величезною швидкістю: тільки так вона могла вчинити всі приписувані їй дії.

Пізнавши скватерів ближче, ми навіть полюбили їх. Це були примітивні створіння, котрі опускалися дедалі нижче еволюційною шкалою через погану спадковість і задушливу ізоляцію від решти людства. Хоча вони й остерігалися нових людей, та незабаром прикипіли до нас і дуже допомогли, коли ми у пошуках зачаєного страху поламали перегородки у старовинному будинку й облазили всі зарості навколо нього. Вони, щоправда, одразу сумнішали, коли ми просили допомогти нам знайти Беннета і Тобі, бо їхній власний досвід засвідчував, що жертви страху зникають назавжди. Ми ж, знаючи, скільки загинуло їхніх нещасних земляків, передчували, що на цьому справа не скінчиться, й чекали подальшого розгортання подій.

Однак до кінця жовтня нічого не сталося, і це дуже нас спантеличило. Стояли тихі спокійні ночі, мабуть, тому дрімала і зла сила. Нічого не знайшовши в будинку та його околицях, ми стали схилятися до думки, що зачаєний страх – нематеріальна субстанція. На жаль, прихід холодів міг зруйнувати всі наші плани: помітили, що взимку демон поводиться сумирніше. У наметі, який ми встановили у покинутому маєтку, що часто відвідував страх, запанувало тривожне очікування.

Це селище з поганою репутацією назви не мало, хоча й існувало здавна, притулок у розщелині між двома височинами – Коун-маунтин і Мейпл-гіл. Воно стояло ближче до Мейпл-гіл, і декотрі місцеві збудували хижі прямо на схилах цього пагорба. За дві милі на північ починалося підніжжя Гори Бур, іще через милю – діброва із занедбаним маєтком, що сховався в ній. Значна частина цієї відстані була відкритою рівниною, досить пласкою, якщо не брати до уваги нечисленні, подібні до зміюк горбочки, порослі травою. Знаючи рельєф місцевості, ми вирішили, що демон мав би з’явитися на тому боці Коун-маунтин, бо її південний схил прилягав до західного схилу Гори Бур. Ми уважно обстежили ґрунтовий зсув на тій ділянці, де росло високе дерево, розщеплене блискавкою в один із візитів демона.